Вишиванкова скриня

  • Друк
Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 

В одному із, тепер вже Богом забутих, сіл колись було весело і гамірно: пісні співалися, весілля справлялися, діти народжувалися. Щоправда, після війни хлопців стало замало, тому дівчата часто залишалися одинокими на все життя. Така доля випала тітці Ганні – непоказній, але добрій та роботящій.


На гулі не ходила, вечорами воліла краще займатися вишиванням. Та й чого ходити – не подобалися їй грубі парубоцькі жарти, гамір; знала, що ніхто на неї й оком не накине, бо дівчат набагато вродливіших було достатньо в селі. А сама задивлялася на сусідського Івана. Вони трохи дружили в дитинстві, потім чомусь стали соромитися одне одного.


Згодом Іван виїхав із села – казала його мати, що десь на Донбас подався за довгим карбованцем. Ганна залишилася в селі: тяжко працювала на колгоспному полі за нещасні трудодні, допомагала вдома по господарству, а у вільні вечори вишивала рушники. Кожен рушник – то ніби затаєна мрія про заміжжя; вголос ніколи не озвучувала цього, не дай Боже, ще засміють. А сама уявляла, як приїде Іван, поведе її під вінець, вона обвішає його хату найкращими рушниками…


Якось швидко біг час. Не згледілася, як і посивіла в дівках. Тішилася маленькими племінниками, потім їхніми дітьми, а згодом внуками. Всі дуже любили бабу Ганю – вона ж така ласкава і смачно готувати вміла. А якою чудовою оповідачкою була! Знала чимало сільських історій ще з давнини, а от про себе ніколи не розповідала. Рушники на людях теж не вишивала, бо то ж її душа, навіщо виставляти напоказ.


Іван так і не оженився. Через багато років поневірянь на донецьких землях приїхав додому доглядати стареньку матір. Самотужки побудував добротний будинок – господар з нього був дуже вправний. Ганна краєм ока спостерігала за сусідом то з вікна своєї хатки, то з городу, коли полола картоплю. Не ховався. Кидав відверті погляди і одного разу насмілився:


- Ганно, підеш за мене? Дивись, яку хату побудував! То для нас.


- Що ти таке мелеш, Іване, і не подумаю. Пізно вже. Що люди скажуть?


Знав упертий її характер, тому більше і не наважувався просити. Отак жили, мовчки дивилися одне на одного – одинокі, горді і невтішні.


Як добре, що Господь придумав ніч. Лише вночі, як мидниця місяця втаємничено освітлювала її убогу хатинку, ставала собою, вишиваючи рушники. То оплакувала свою одиноку долю, то жаліла Івана, то посміхалася,кладучи ниточка до ниточки, підбираючи яскраві кольори, мугикаючи українських пісень. А то йшла до скрині і милувалася своїм дорогоцінним скарбом, який мало кому й показувала, хіба що сестрі. Ганна не знала чоловічої ласки, ото було притулить рушник до щік і цілує. Скільки їх? Вона пробувала порахувати та вже й не пам’ятає… Знає тільки, що як було з чверть скрині – тоді ще молода, енергійна мріяла про Івана. Як вишила рушників, що наповнили половину скрині – тоді посивіла і змарніла, а мріяти про Івана не перестала.


І ось скоро наповниться вишиванкова скриня вщерть. Стала старенькою баба Ганя. Іван давно поховав свою матір, постарів, згорбився. Жив самотиною, бо й родичів не мав.


Якось Ганні конче знадобилося полагодити велосипед. Виглядала свого сусіда в дворі, а він все не виходив. Тоді наважилася прийти до хати. Гукнула – не озивається. Аж глип – лежить Іван на підлозі весь блідий та ледве дихає.


- Іване, що з тобою? Вставай же, не лякай. Що болить? – ледве підняла його за руки, привела до тями.


- Ганю, погано мені. Я знаю, що скоро помру.


- Та що ти таке кажеш? Все буде добре, ось я лікаря покличу.


- Не треба лікаря. Послухай, що скажу, виконай моє прохання. Ганю, доглянь мене до смерті, побудь зі мною хоч останні дні мого нікчемного життя.


Цього разу Ганна мовчала і плакала. Лікарку все-таки вона запросила, і та, оглянувши хворого, запропонувала обстежитися в районній лікарні. Іван навідріз відмовився. Їй не лишилося нічого, як вколоти знеболювальне та піти.


Ганна доглядала Івана від душі. І в хаті прибрала, і найкращими своїми рушниками прикрасила ікони та картини. Іван, милуючись ними, навіть трохи повеселішав з лиця. А Ганна, хоч і стара вже, а де й сили бралися, щоб приготувати його улюблені страви, прибрати, попрати, господарство доглянути. Вона виконала останню волю Івана. Провела в засвіти так, як належить проводити дорогу серцю людину. Невдовзі спочила з Богом і сама. Їхні могилки сусідяться, німо прихиляючись хрестами одна до одної…


Рушники й досі прикрашають хату, якій не судилося побачити гучного весілля та почути дитячого щебету. Вишиванкова скриня стоїть в іншій покинутій хаті – роздаровує свої скарби всім охочим цінителям української вишивки та сумної мелодії дівочого серця.


Ольга Батьковська