Безмежно вдячнi

  • Друк
Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 

Що потрібно людям поважного віку? Тим, хто вже пройшов свій трудовий шлях, залишивши на ньому більшу частину свого здоров’я. Тим, хто тепер на самоті, рахуючи кожного дня хвилини, з нетерпінням чекає дітей з роботи,а онуків - зі школи. Тим, хто радіє телефонному дзвінку, який розриває хатню тишу… Так, простої людської уваги! Та коли ця увага неочікувана – це щось особливе, адже саме тоді відчуваєш себе потрібним.


Приємно вражені увагою колективу газети «Порадник», які не тільки миттєво відреагували на наше прохання надрукувати лист, а й надихнулися доброю справою і відкрили рубрику «Цікаві люди - цікаві зустрічі».


З дня виходу останнього номера наші телефони, а особливо телефон нашої подруги Віри Бандолі не змовкає до сьогодні. На публікацію її вірша відгукнулись навіть давно загублені друзі, які за щоденними клопотами все відкладали момент віднайти телефон зв’язку. І саме ця публікація відновила давні втрачені зв’язки. Відгукнулись не лише знайомі бахмачани, колишні колеги, сусіди, друзі, родичі, а навіть земляки з сусідніх Фастівців.


Тож висловлюємо свою щиру вдячність професійному і творчому колективу газети «Порадник». Бажаємо вам журналістського натхнення, глибоких думок, творчого неспокою, легкого пера, здоров’я і багато вірних друзів-читачів.


А для шанувальників душевної поезії пропонуємо нові ліричні рядки від Віри Бандолі.


Валентина ПОТІЄНКО

МОЄ РІДНЕ СЕЛО


В моє село з чужих країв далеких
Вертаються із вирію лелеки
До рідного гнізда, летять додому
Де й сонце світить зовсім по-другому.
Село мого дитинства – Фастівці,
Яке ж тут небо було синє і
бездонне,
А як тут квіти пахли у траві,
І іволга співала на тополі.
Горластії півні усіх будили на зорі,
І рано-вранці череда ішла на трави,
А зграї ластівок літали в вишині
Свої гніздечка під дахами будували.
Я народилася колись у цім селі
На берегах Остра, з лататтям
на узбіччі…
Ромашкові луги, пшеничнії поля,
Сади вишневі й солов’ї співучі.
Живуть у ньому люди-трударі.
Всі майже у похилім віці,
А молоді зовсім нема,
Всі подались в чужі краї,в столицю.
Стоїть красуня-школа посеред
села
Вона двоповерхова, світла і нова,
Але ж і знову тут така ж біда:
В цій школі вчитися кому – нема.
Змілів і став, що посеред села,
І верби похилились у журбі,
І риби також у ставку нема,
Лиш гуси ще полощуться в грязі.
На перехресті храм стоїть
похмуро,
Обнесений старим високим
муром.
Лиш купола блищать блискучим
златом.
На службі в церкві люду небагато.
Колись малою я бувала у цім храмі.
Мене бабуся в ньому причащала,
Вінок з косниками, новеньке плаття
одягала
Й молитви промовлять мене
навчала.
Я розглядала лики всіх святих,
Свічок багато у підсвічниках горіло.
На крилосі співав церковний хор,
Люди молилися, ставали на коліна.
І я молилась разом з усіма
Так, як мене бабця научала,
Але молитва не допомогла-
Я рано сиротою стала.
Моє село – село моїх батьків,
Діда Івана й прадіда Семена.
Село мого дитинства й юності років,
Яке ж ти рідне й дороге для мене.
Приїду я до тебе навесні,
Могилам рідних поклонюся.
Спочиньте з миром вічні трударі,
А я за вас тихенько помолюся.

 

СПАЛЕНА ПАМ’ЯТЬ


Зацвів весною знов колгоспний сад.
Старенький, але все ж зацвів.
Не знав, що це в останній раз
Весна була в його житті.
Колись цей сад був молодим,
Його плекали добрими руками.
Всі доглядали сад: дорослі й
школярі,
А він віддячував смачненькими
плодами.
Обкопаний, побілений і ровом
огороджений,
Він був красою й гордістю села
Нарвати яблук – запашну Антонівку-
Приходили із кожного двора.
Цей сад колись мій батько
посадив.
Плекав він кожне деревце
з любов’ю.
Цей сад був його дітьми і життям
За нього заплатив своїм
здоров’ям.
Пішов у вічність, та залишив сад
Для тих, хто залишився у цім краї,
А сам полинув в райський сад,
Де яблуні із райськими плодами.
Зернятка висівав у землю сам.
Росли однолітки, на другий рік –
дволітки
А потім він усе калірував,
І це були його маленькі дітки.
Він дарував їх всім, хто побажав
Не за копійки, а на добру згадку,
Щоб в кожному дворі цвів сад
І згадували, що такий був дядько.
І зараз в багатьох іще дворах
Є яблуні, і груші, й сливи
Які колись Жула Микола посадив,
Щоб наші Фастівці були красиві.

В саду він ночував, в саду він жив.
Ходив у сад, як в церку на причастя.
За сад він душу й серце віддавав,
Бо він для нього був найбільшим
щастям.
Проквітувавши майже вік,
Комусь здалось, що сад цей
вже не треба,
Спиляли деревця під корінець
І запалили просто неба.
Горіло листя, яблучка, гілки
У полум’ї вогню стогнали.
І, мабуть, в ту останню мить свою
Свого хазяїна і батька пригадали.
Стоїть старенька жінка біля саду.
З очей скотилася гірка сльоза.
Для чого ви його спалили?
Я ж поряд з садом вік свій
прожила!
Спалили пам’ять разом з всім
живим.
Встромили ніж у серце людям
і природі.
Тепер там поле, а квітучий сад
Будемо згадувати лише при нагоді.
Коли бувала я в своїм селі,
Через цей сад стежиною я йшла
на кладовище.
Мене тут яблуні стрічали із усіх
сторін.
Я батька згадувала, що пішов
у вічність.
Прийде весна - і зацвітуть сади
Біленькими, пахучими квітками,
Але не в нас, не в нашому селі
Лиш пам’ять в серці буде жить
роками!