Напевне, багато бахмачан знають про наш історичний раритет у Пальчиках. Це єдиний вітряк на території Бахмацького району, не так багато їх і по всій Україні. Якщо ми зараз збережемо цю унікальну пам’ятку народної архітектури, нащадки напевне подякують нам. Якщо ні – назвуть недолугими.  Але ж ними треба опікуватися. Про це, власне, і йшла мова на науковому зібранні, учасником якого була моя співрозмовниця – Тетяна Стрикун, директор Бахмацького історичного музею.

- Так, - говорить Тетяна Миколаївна, - дуже влучно про це сказав старший науковий співробітник Національного музею архітектури  і побуту (Пирогово, Київ) С.В.Верговський: ”Кожна будівля народної архітектури - святиня”. Чому саме вітряки? Адже в них сконцентровані всі здобутки будівельної людської думки від самого початку творення, вітряки – яскравий зразок саме народної архітектури. Українська нація склалася як аграрна, і наша культура – це аграрна культура передовсім, тож і зберегти ми повинні її в усіх проявах. І не дивно, що відбулися Перші Міжнародні наукові читання «Історія українського традиційного млинарства» на землі нашої прадавньої агрокультури – Черкащині. „Це край рівноапостольних Тараса Шевченка і Богдана Хельницького, які тут і поховані”,- за словами А.І.Кузьмінського, ректора Черкаського національного університету ім.Б.Хмельницького, на базі якого і проводився цей науковий симпозіум 15-17 жовтня.

-А на Черкащині вітряків багато?

- Ми їздили всіма куточками цього краю, де збереглися вітряки. Їх 30, усі під державною охороною, серед яких є навіть діючі, п’ятьма і понині користуються селяни. Звичайно ж, не з практичною метою, а як історичну пам’ятку треба зберігати наші млини, чим і буде опікуватися Всеукраїнська млинологічна організація, рішення про створення якої було прийнято у Черкасах. Як це робиться, наприклад, в Голандії, де збережено більш ніж 1100 вітряків і створена гільдія волонтера-млинаря, де навіть навчають всіх бажаючих. Що цікаво, почали займатися цим під час війни: знаходили вітряки, викуповували їх і здавали в оренду, таким чином і зберегли від руйнації. Своїм досвідом ділилися науковці з Голандії та Німеччини, в перший день читань відбулася презентація Міжнародної млинологічної асоціації.

- А чим ділилася Бахмаччина, в особі директора музею?

- Моя тема – «Технічно-конструктивні характеристики вітряних млинів Бахмаччини першої половини XX століття». Побудована доповідь на спогадах мешканців району, за що я дуже всім вдячна. Всього зібрано 58 спогадів. Ніхто з земляків не відмовив у допомозі, я так думаю, тому, що це було важливою і необхідною частиною життя їхніх дідів-прадідів і людям хотілось би зберегти пам’ять про них. Тож високою оцінкою своєї доповіді на читаннях завдячую вам, шановні П. С. Сокиран (проживає в Бахмачі, батьки з Городища), І. І. Охотнік з Григорівки, П.О.Ільченко  з Рубанки, І.І.Хільчевський  з с.Бахмач-1; В.О.Карацюба, який проживає в Батурині, а родом з Пустої Греблі; Міщенко В.Ф. з Терешихи, стрільничанин Вакуленко М.Г. та багатьом іншим. 

У Городищі  місцину біля другої автобусної зупинки і зараз називають «Млини». «Там було чимало млинів, не менше восьми», - говорить Петро Степанович. У Митченках, Голінці розповідали про млини і на ставках, а в Стрільниках – на річці Борзенці. Як відомо, розвиток млинарства починався з водяних млинів, які в Київській Русі відомі ще з XIII століття, потім на зміну їм прийшли вітряки, а якщо заглянути в глибину історії, то починалося все з найпростіших пристроїв – каменів для розтирання зерна. Так от, на Чернігівщині з 1619 року почали використовувати млини на несудохідних річках, зокрема на Сеймі. У Батурині наприкінці XIX- початку XX ст. діяли 18 млинів,більшість з них зникла перед війною. На зміну водяним і вітряним прийшли парові млини, були в нашому районі й мазутні, зокрема в Рубанці. Там і понині з вдячністю згадують його господаря - К.Рачинського. «Яка дорога була мельниця», - говорила мені одна старожилка. А вже в 50-60 роки з’являються сучасні, електричні.

 - І наприкінці - про нашу гордість, вцілілий вітряк у Пальчиках...

- Про шатровий вітряк у Пальчиках розповідав мені Коваленко Андрій Григорович, дід якого працював там мірошником. Очевидно, збудований він 1937 року, ремонтувався у 1954, про що зберігся і напис на ньому, нині – занепадає і руйнується. І не лише часом, а на жаль, і людьми. Місцеві жителі розповіли, що якийсь бізнесмен, розваливши одну зі стін, виніс жорна. Так і стоїть, як підбитий птах, без крил і жорен, бідний вітряк, чекаючи допомоги від людей.  А між тим, такого великого шатрового вітряка немає навіть у Національному музеї в Пирогові, про необхідність збереження його як історичної пам’ятки говорили мені на читаннях.

- Будемо вірити, що він дочекається.

А пам’ятаєте вітряк біля Городища? Щось дивно-казкове було в ньому, прадавнім і вічним здавався, а от бач – не вберегли... Не хотілось би, щоб така доля спіткала і пальчиківське диво.