Екскурсію цими сторінками ведуть Оксана Лапа, психолог міської школи №5 (крім ролі ведучої, ще й автор сценарію свята) і Сергій Радогуз - випускник Харківського політеху, який свого часу закінчив цю ж школу (ще й оператор відеороликів, які так органічно супроводжували весь концерт-розповідь).

  Ось на екрані наш Бахмач – парк, змерзлі ворони на березах, меморіал, наші вулиці і наші люди... І наче прямо з екрану на сцену, в рокерському „прикиді”, виходить сам винуватець свята. Та з самого початку Борис не акцентує уваги на себе, сьогодні іменинник – музика. І про це говорять дві граціозні гітари в центрі сцени, і він говорить їх мовою – звучать музичні композиції у авторському виконанні. А за столики на сцену запрошуються гості-музиканти – зал бурхливо зустрічає кожне ім’я, адже це й наш спільний сімейний альбом. Альбом Бахмача, який збирався на свята у парку чи (ще раніше) на стадіоні, у клубі чи у ще живому кінотеатрі „Мир” , чи у ще живому старому Будинку культури (той, що зараз по-варварськи  зруйновано). Друзі вітають ювіляра, звісно, піснями. Неперевершено звучить голос Тамари Журби і довго не відпускає її зал та розчулений ювіляр. „Ну, Алла Пугачова відпочиває!” – у захваті і юний ведучий Сергій. Майже як у „Піснярів”, звучить „Олеся” у виконанні Геннадія Петраня. Ну а що вже „Червона шапочка” запалила залу – і кульки повітряні  стрибали у такт заводному Володимиру Оксиню! Щемний голос саксофона Юри Шарапи дістає до самих глибин душі. І пречудовим подарунком від Наталії Басанець не лише імениннику звучить „Ушел от нас последний день...” - ну хто ж з нас у 70-ті не шаленів від незабутнього Деміса Руссоса?!
А між тим ведучі продовжують „екскурсію” Бахмачем музичним.

Історія музичних колективів Бахмача налічує  більше 40 років: від ВІА до рок-гуртів.
Метром Бахмацької естради називає ведуча Василя Квокшу – і ось він перед глядачем на екрані. Зал вибухає оплесками. Так, не одне покоління городян гуляло на весіллях під його музичний супровід. Василь згадує колег з групи „Скоморохи”- Віктора Верешка і Володимира Перетятька, теж відомі бахмачанам імена. У споминах колег оживають вони – ті, що відійшли у вічність. Вони дивляться з фотографій на нас, молоді й веселі. А на сцені знов звучить гітара ювіляра:”Присвячую цю композицію друзям-музикантам, яких вже немає з нами”. І тихо мерехтять вогники свічок на столиках гостей, і тихо в залі ми, дивлячись на екран, згадуємо їх:
 Володимир Бородай, Віктор Верешко, Віктор Танана, Сергій Афанасьєв, Олексій Лебедко, Віктор Берещенко, Юрій Аршан, Юрій Савосін, Юрій Огієнко, Валерій  Штепа, Борис Кальченко, Олексій Ковальчук, Олександр Дідок.

Володя Бородай не був музикантом, але без нього неможливі були б їхні колективи. Майстер „золоті руки” робив апаратуру не лише бахмацьким, а й музикантам з інших районів. Ведуча-режисер Оксана побувала в гостях у дружини майстра – відеоролік розповідає нам про цю зустріч, і оплески в залі говорять про те, що його пам’ятають в Бахмачі. „Та казала мені сусідка, – говорить з доброю усмішкою дружина, – до твого Володі люди йдуть, як до батюшки”.

Наступний ролик. Про Віктора Верешка, відомого у місті конферансьє, розповідає колега і товариш М.Ф. Кириченко, і, у властивому Миколі Федоровичу стилі, пригадує кумедний випадок зі спільного сценічного життя.

Олександр Дідок. Це ім’я добре відоме бахмачанам мого покоління, особливо бахмачанкам. Олександр був, можна сказати, одним з кумирів – в нього, як і всіх інших хлопців з „Піснедарів”, закохувались всі дівчата (Звісно, без взаємності, у нього була кохана. Але ж таємно страждати і бігати заради нього на танцульки ніхто не забороняв!)

З „Піснедарів”, власне, все і почалось: у 1970 році був створений перший ВІА нашого міста, що на танцях у парку збирав не менше шанувальників, ніж зірки на великих сценах. Треба сказати, талант помітили не лише в Бахмачі – запросили в Ніжинський тоді ще інститут, у сусідньому місті вже й продовжувалася їхня музична кар’єра. А Бахмач, з їх легкої руки, заряснів й далі талантами: „Квартолі”, „4В”, „Ритми часу”, „Союз”, „Візит”, „Імпульс”, „Тайфун”, „Люди з Б”, „Червона шапочка”...

На концерті з них були, звичайно, не всі. Зібрати їх всіх, вочевидь, було б вкрай важко: „Кого уж нет, а те далече...” У розмові з Борисом запитую про це, і він погоджується, що, безперечно, добре було б втілити такий проект в життя, але і часу, і можливостей на це треба значно більше. Але скажу вам, вже й те, що він зробив, безпрецедентний випадок в культурній історії Бахмача. Він не стільки свій ювілей відзначив, як нам всім зробив подарунок. Хоча вітали друзі-музиканти з днем народження  його, та з кожним виступом глядачі поринали у свою юність, линули на хвилях знайомих старих мелодій у „свої роки, своє багатство”. І таке щось було в залі ...

Мабуть, від того тепла десь ожив метелик і тріпотів над сценою, торкався крильми екрана – начебто душі тих, кого пом’янули того дня, почули знайомі мелодії, метеликом прилетіли побути разом з нами в цій рідній для них стихії музики.

Що говорили після концерту?
Емоційно відгукнулась Тетяна Шиш, не корінна бахмачанка, хоча визнає, що вже зріднилася з ним: „Концерт обалдєнний! Бахмач повинен гордитися, що такі люди по цій землі ходять! Люди гроші платять якимось приїжджим гастролерам, які відтарабанять дві години – і ніякого кайфу, а тут – просто драйв!”

Чи задоволений сам іменинник святом, чи так вийшло, як хотів? „Так, - зізнається Борис, - дякую всім, вийшло чудово”.

Оксана Лапа поділилася, що їй говорили, вже пізніше: „Ще зробіть такий концерт, ми б і більше за квитки платили, аби такі виступи були!”