Правда про війну – це сльози на очах фронтовика І. О.Ковтуна, коли згадує зустріч на кордоні, вже при звільненні  Європи. „Іван! – почув він. – Живий, ти живий!” І вже за мить опинився в обіймах товариша по штурмовому батальйону.  А їх вже кличуть до строю, кличе війна – далі, далі. І вмить товариш – смик з голови пілотку: „Пам’ятай мене, друже!” А Іван йому – свою. І розвели знов шляхи фронтові, і розвела доля – вже більше не зустрічалися.

А пілотку цю Іван Опанасович щороку одягає на день Перемоги. Хтось з побратимів-фронтовиків не розуміє, кажуть:”Ну, нарядився, як артист!” Болять старому солдатові такі слова, але ж не звертає уваги – пам’ять про друга важливіша, і нехай говорять.

 

Хіба вони знають, що таке перевірка в спецтаборі НКВС, коли кожна година, навіть не день, на рахунку: чекаєш відповіді - куди тебе? Усі дати навіки викарбувалися в його пам’яті: з дня Червоної армії, 23 лютого 1944, і по 19 травня, день за днем - колючий дріт, автоматники з собаками, вишки з кулеметником ... – усе, як і в попередньому, німецькому, тільки свої „перевіряють” твою вину перед батьківщиною. А в чім та вина? У тім, що не вбили в бою, а лише ранили – ось вона, красноармійська книжка з малюсенькою дірочкою від кулі, та хіба це тоді було доказом?! А зараз я дивлюсь на неї, як на історичну реліквію. Усі свої документи зберігає Іван Опанасович, хоча в пам’яті все, як сьогодні. Але ж знає, що без папірця тебе немає – скільки разів доводило це життя, скільки рятувало. І такий ось папірець з його архіву: „Дана военфельдшеру Ковтун от 3 мая 1944 года в том, что он, находясь в 14 боевом штурмовом батальоне... свою вину перед Родиной искупил мужеством и отвагой. Справка выдана в ОК 3-го Белорусского фронта для дальнейшего прохождения службы». А в штурмовому вижив, бо ранило в бою. „Ви знаєте, що таке штурмові батальйони? То були смертники!” Шпиталь і далі, вже у поверненому званні лейтенанта – звільнення Білорусі, Східної Прусії, до Вісли. І була Перемога.

Правда про війну – це слова Василя Федоровича Дороша, для якого війна звершилася в Японії: „Аби тут – я б не вернувся. Наших хлопців як забрали тоді в 43-му, то всі потонули в Дніпрі, на 3-4 одну гвинтівку давали і в цивільному йшли... А я потрапив в танкове училище в Благовіщенську, а потім – туди. Японці нас боялися – залякала пропаганда, то було багато порожніх будинків – повтікали на сусідній острів Хоккайдо. Ну хороші люди японці – совістливі, розумні. Ми спочатку боялись – теж своя пропаганда лякала, у них таке є свято, на яке приносять в жертву ворога. Але у нас – ні, такого не було...”  Потрапив він туди вже після капітуляції, а до того була гаряча Маньчжурія. Допитливого Василя навчала японської сусідка вчителька, а він її – російської, і був практично перекладачем у своєму гарнізоні.

„Гарна була дівчина, Фудзіко-сан. І батьки мене так полюбили, може, й одружився б, аби можна було”. „А чому не можна?” „Сталін не дозволяв, що ти!”

А про Сталіна є у Василя Федоровича вірші, згадується „отец народов” і у великій, „86 куплетів” поемі – їхав боєць з Курильських островів довго, місяць і 3 дні, і дорогою писав. „А яка ж у Вас освіта?” „7 класів закінчив”.

... Как он под видом, что свободу
 народам всей России дал,
На самом деле же с народу
 десяток целый шкур содрал.
... И чтоб проявить героизм и себе славу утроить,
   Он решил коммунизм на заключенных построить ...
...И вновь пойдет на смерть сражаться
 дурной, как пень, рабочий класс,
Какой, по истине признаться,
в былой войне Россию спас...
... Солдатам тем, что воевали  четыре года на войне,
Сталин дал лишь по медали,
Считая – хватит с вас вполне...

 Це писав солдат Другої Світової. А нинішні комуністи з Запоріжжя встановили пам’ятник тирану напередодні Дня Перемоги – і всі промовчали. А відома комуністична газета „Київський вісник” вийшла з портретом Сталіна у передовиці – теж напередодні Дня Перемоги. Що це? Демократія чи страшна байдужість суспільства?

Правда про війну – це мій дідусь, Гирин  Пантелеймон Степанович, найчесніша і найскромніша людина, якого рідна радянська влада після звільнення відправила  на лісозаготівлі під Брянськом. А мій тато-підліток їздив до нього з передачками, бо ж годували так добре. За що? Бо мій дідусь непризовного віку, якому дали „броню” як залізничнику, посмів працювати „на німців”!  А йому, мабуть, треба було застрелитись, як і всім, кого залишили на окупованій території їхні захисники. Хто подумав, як вони виживуть, прогодують своїх дітей, коли той німець під автоматом „Шнель!” гнав на роботу? А дітки бігали у „військове містечко”, де стояли німці, щоб випросити щось попоїсти? Бо ж і німці були всякі, розповідає мій тато: один рудий такий був злющий, а один вийде з кімнати, погляне, чи ніхто зі своїх не бачить , заведе хлопців, посадить годувати, а сам сидить і дивиться сумно – напевне, своїх кіндерів залишив вдома.

Правда про війну – це дитячий спогад Віри Анані-ївни Кашкар, який і сама вона зрозуміла вже пізніше. „Забігає сусідка до нас, вся розхристана, спідниця розірвана, і голосить: „Німці не тронули, а свої...” Мене швиденько з хати вигнали, я тоді нічого й не зрозуміла, звичайно, а вже дорослій розказав дядько, що сусідку зґвалтували визволителі”.  Це було у 43-му, при звільненні Бахмача.

Правда про війну – це дитина від німецького солдата української селянки. Зґвалтована, вона так ніколи вже й не вийшла заміж. Зневажали в селі її, зневажали хлопчика, якого кликали „німчик”. Про це мені розповідала односельчанка того „німчика”. І навіть зараз, 65 років  по війні, я звісно, не назву того села.
 
Це та правда, про яку ніхто і ніколи не говорить з трибун, вона там не потрібна. Але вона потрібна нам, хто зобов’язаний пам’ятати кожного з них, кожного – з болючою правдою, яку не купиш ювілейною медалькою.
Так, цього року наша українська влада, разом з російською, випустила і вручила її  всім, хто числиться у категорії „учасник війни”.