“Вічна пам`ять” лунала в пронизливо-холодному листопадному повітрі. “Во время лихолетия от голода и пагубы усопшим…”

Пагуба була велика, людям – від людей. І був то рік 1932, і рік 1933.

І було то в Україні.

А потім було довге мовчання: хто злочинно мовчав, а хто – зі страху. Лише сміливці-одинаки наважувалися сказати правду про Великий голод в часи, коли на українську історію було накладено табу. Полуда спала, і вже ми, в новому столітті, спокутуємо гріхи нашого минулого. 

 

…Рік 2007. 23 листопада. Бахмач. Старе кладовище на вулиці Гоголя. Освячення Хреста пам`яті. І Петро Андріович Лук`яниця – старожил цього району і один з тих, хто першим підняв голос на відновлення цієї пам`яті- говорить схвильовано: «Сюди їх звозили підводою з вокзалу, везли і скидали, немов в бурти…Ми не повинні того ніколи забути». Саме вони, такі активісти, небайдужі люди добилися встановлення першого пам`ятного знаку – на цьому цвинтарі стоїть кам`яна брила на роздоріжжі. Точно не знають, де була та братська яма, котра не стала навіть могилою тоді, згадки різні, але що тут, на цьому кладовиші, однозначно. Про те і спогади, зібрані нашим музеєм та школами, свідчать.

Тож і піднявся тут Хрест пам`яті того дня, пов`язали його вишитим рушником, поклали вінки, в котрі символічно вплетені колоски – такі могли б у тому далекому 33-ому врятувати життя людське.

Запалили свічки пам`яті діти й вчителі, керівники району і міста, організацій, депутати районної та міськрї ради - багато було людей, не так, як 6 років тому, коли починалась ця свята справа. Та навіть минулого року бачила я тут лише декілька чоловік.

 

А нині стояли, схиливши голови в хвилині мовчання, дай Боже, подумалось, всі щиро. Бо лише як ми прийдемо до цих забутих, а нині – згаданих могил із щирими помислами, а не для «участі в заході», вони простять. Простять, що так довго мовчали. Простять, що колись зарили, а не поховали по-християнські. Ми не знаємо їхні імена. І я свідомо не називаю жодного імені посадовців - з тих, хто вклонився того дня святій могилі. Не треба гучних слів, панове, давайте хоч в цьому обійдемось без звітності та рапортів.

Було дуже холодно, а діти стійко стояли зі свічечками в руках. Одна дівчинка сказала мені: «Мій дідусь пережив голодомор, а дожив до 96 років». Я спитала:» Тобі розповідав про голод?» – «Ні».

Як довго мовчала правда…

Хрест видно здалеку, навіть з вокзалу – звідки і йшли, за спогадами очевидців, нещасні. Хай упокояться їх душі…

Такі ж Хрести пам`яті з`явилися і в селах району: Зеленівці, Курені, Бахмачі-1.

А наступного дня, 24 листопада, школярам Бахмача розповідали про страшні ті роки вчитель історії Бахмацької гімназії Грищенко Л.В., старожили міста: Лук`яниця П.А., Кашкар В.А., Чміль Г.І. А самі діти проникливими голосами читали вірші та моторошні спогади очевидців. О 16 годині, разом зі всією Україною, запалили свічки пам`яті й завмерли у хвилині мовчання. І начебто роздвинулися стіни зали районного будинку культури і поглянули з небес світлі душі невинно убієнних людською жорстокістю.

І лунала «Вічна пам`ять»…В часи лихоліття від голоду і пагуби усопшим…