Як треба і як не треба працювати

  • Друк
Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 
„Світланка- свєт очей, дай, будь ласка, білу шоколадку”, - звернулась до моєї співрозмовниці жінка в халатику – видно, живе десь поряд. За нею прийшла бабуся, яку Світлана теж називає по імені, і третій – „дядя Ваня”, і  четвертий... І так – безперервно, спілкуватися нам доводилося в перервах від покупця до покупця.
 


 Так, це був магазин. І було це напередодні свята працівників торгівлі. То автор і вирішила нарешті написати про цю завжди привітну жінку з чарівною усмішкою. Бо одна моя приятелька давно спрямовувала мої „журналістські стопи” до цієї крамнички: „Ну напиши про цю дівчину...” Я також частенько відвідую магазин „Продукти”, що біля ресторану „Рушничок”, і встигла замітити професіоналізм працівниці саме цього прилавка. Жодного разу не бачила її роздратованою, та навіть трохи невдоволеною – приємний спокійний голос, незмінна усмішка, постійна готовність допомогти покупцю.
 
ла Вам це...” – і для кожного знайдеться добре слово. Це те, що ми звично називаємо „сервіс”, але не завжди бачимо його, навіть у ринкових умовах конкуренції. А інколи він буває якийсь нав’язливий, нещирий, з „натягнутою” посмішкою на зовсім непривітних вустах.

 Та це точно не про неї. У Світлани все настільки невимушено, що розумієш – перед тобою фахівець. Ось і вирішила дізнатися трохи більше про неї. Світлана Лиман  знітилася: „Та що Ви! Може, не треба про мене? Ну що такого особливого?”

 „А все ж, - допитуюсь, - що Ви вважаєте головним у своїй роботі?”

Світлана задумалась: ”Головним? Мабуть, щоб людина відійшла від мого прилавка з хорошим настроєм. Продавець повинен бути завжди з посмішкою. У всіх є свої проблеми, неприємності, але все це треба залишати собі, ніхто не повинен цього бачити – ти на роботі”.

І свою роботу, видно з усього, Світлана любить. Виявляється, дійсно – у неї фахова освіта – товарознавець, уже в 19 років починала заввиробництвом  Бахмацького залізничного ресторану. Потім життя закинуло аж до Тюмені з чоловіком-військовим, там теж працювала за фахом. Але завжди тягнуло додому, до рідного Бахмача. „Не жалкуєте, що повернулися, може, там би були більші перспективи?” „Ні, ніколи не жалкувала. Люблю свою місто, дуже люблю квіти – у дворі в мене ціла оранжерея”. (І на прилавку стоїть свіжий букет). Повернувшись додому, знову пішла працювати у сферу торгівлі, у цьому магазині вона лише два роки, та, як бачимо, має вже свій авторитет серед покупців. 

 І що може бути приємнішим для працівника сфери обслуговування, ніж отакі слова – їх сказав про героїню нашого нарису один постійний покупець: „Я заходжу сюди заряджатися доброю енергією, ну такий позитивний заряд у Світлани!”

 Хотілося б побажати цій чарівній жінці чути у своєму житті лише такі слова.


 Спитаєте, а де ж про те, як „не треба працювати”?  Так, щоб той гарний настрій випарувався, як грошики з моєї кишені. Знаєте, не так і багато було тих грошей, але... Просто образливо. Отже, другий випадок із мого споживацького життя.
  Оскільки таких магазинчиків у нас тепер багато, обійдемося без назви. Так от, в одному з бахмацьких магазинів взуття (ну так скажімо, недорогого – від і до...) мені відповіли на скаргу:”Ми не несемо відповідальності за якість і не даємо гарантії”. А вибачте, навіщо тоді взагалі магазин відкривати – без відповідальності? Навіть якщо це взуття за 50 гривень. Знаєте, набридло вислуховувати:”А що ви хочете за такі гроші?”

 А я хочу саме цієї відповідальності – якщо ти надаєш мені послугу, то вже автоматично взяв на себе відповідальність, кількість грошей не має значення, тим паче це поняття відносне – у кожного вона своя, ця кількість. Якщо ж ти продаєш взуття, яке рветься на третій день, то назви свій магазин по-іншому. Може, як в тій рекламі: ”Взув і забув?” Щоправда, з іншою трактовою – „взув” покупця і забув про нього...

 А таких випадків, на жаль, трапляється чи не більше, ніж приємних. І він зайвий раз підтверджує істину: будь-якою справою повинен займатися фахівець. Якщо ж  у торгівлю приходять лише заради „голого” прибутку, не вкладають душу в справу, не враховують інтереси нас, споживачів, то ... ну виходить, як у відомому вислові, „як завжди”. Хотілось би вже нарешті, аби „завжди” було так, як у першій розповіді.

 До речі, я домоглася, щоб мені повернули гроші за неякісне взуття.  Пам’ятайте: у нас, покупців, є права, і про них треба нагадувати!

                                   Н.Теплова