Видання „Історія міст і сіл УРСР”(1972р.) повідомляє про наш Бахмач:
- Бахмач виник у 60-70-х роках XIX ст. Під час спорудження у 1867 році Курсько-Київської залізниці і у 1873 році – Лібаво-Роменської за 2 км від давнього містечка Бахмача (нині с.Бахмач) було побудовано дві залізничні станції, навколо яких згодом виросли два селища залізничників. Ці селища поклали початок сучасному місту Бахмачу.

Більш точну дату заснування віднайшов у достовірних історичних джерелах місцевий краєзнавець Михайло Виноградов.  Отже, з посиланням на чернігівський історичний часопис „Сіверянський літопис” і „Сборник сведений о железных дорогах в России” ми можемо прийняти за день народження нашого міста 17 грудня, рік – 1868.

Існує інша точка зору – часом заснування Бахмача вважати першу згадку в літописах. Так, у 2007 році „Порадник” опублікував статтю краєзнавця Б.Г.Киричка „Бахмачу – 860 років”, де Борис Гнатович зазначає, що навіть ця дата – умовна, бо перша літописна згадка говорить про нього як про „город”, тобто укріплений пункт, фортецю, а вони в одну мить не виникають”. А в тому всім відомому році, яким згадується наш „Бохмач”(саме так!) – 1147- опинився в центрі міжусобиці Черні–гівського та Переяславського князівств і був спалений за наказом князя Ізяслава. Нині на місці „давнього містечка” – село Бахмач.

 

А історія міста Бахмача нинішнього пов’язана із залізницею. Це не викликає сумніву ні в кого (див. „Історію міст і сіл”). Тож чому тоді 1 серпня, у День міста, ми святкували 72-річчя?

72 роки тому, тобто в 1938-ому, Бахмач став райцентром. Але ж до того (до 1926 року) зазначався в документах як  містечко, потім, з 1926 по 1938 – селище міського типу (до речі, разом з селом, яке тільки в 1955-му стало самостійною територіальною одиницею).

І при цьому завжди – з 1868 року – Бахмач був станцією.
Тож  логічно, що „Бахмачу залізничному”, тобто станції Бахмач - ніяк не 72. А саме таку дату ми чули у вітальних словах, саме такий плакат прикрашав вулиці. І саме про це запитували нас знайомі городяни, які цікавляться історією, читають, думають. І тому розуміють абсолютну неправомірність такого визначення. З таким трактуванням не узгоджується і недавнє святкування 85-річчя району – у 2008 році. Це що виходить: райцентр з’явився пізніше за район?

Узагалі, як на нашу думку, краще все ж притримуватися тієї історичної дати, за якою слово „Бахмач” стало відоме світові. І чи вже так важливо – селище, містечко, райцентр чи що? Недаремно мовлено:”Спочатку було слово”!

І це – 1147 рік.
Але ж відомо: скільки людей - стільки думок, діліться, будь ласка.
Повернемося в день сьогоднішній – тобто в день перший місяця серпня, 2010 року. Бахмач святкував День міста і День залізничних профспілок (з такою „мудрістю” зберегли в календарі „старе” свято залізничників. Тепер їм не біди – два свята, друге – 4 листопада.

А в той недільний вечір залізничники були „героями” Дня. Серед 40 кращих трудівників Бахмача, нагороджених відзнаками (з грошовим додатком) найбільше було, звичайно, їх. І не дивно: найбільше серед бахмацьких підприємств та організацій – залізничних (і що головне – працюючих).

Відзначились вони і в спортивних змаганнях: за медалями й кубками Першості футболу піднялися на сцену теж вони, залізничники. Диплом за 3 місце отримала команда ЛВЧД-9, 2 місце виборола КМС-285, почесний кубок за 1 місце – у команди ПЧ-1. За великий внесок у розвиток спорту Почесною грамотою міської ради було нагороджено також і старшого тренера з футболу Бахмацької ДЮСШ, „ентузіаста, що робить велику справу, привчаючи наших дітей до футболу, до здорового способу життя”, як сказав міський голова О.Поліщук про Володимира Стецюка. Також спортсменам – дитячій команді міської школи №5 „Гарт” (тренери – Т.Левченко, Ю.Іванько), які вже кілька років поспіль гідно представляють Бахмаччину на Всеукраїнському фізкультурно-патріотичному фестивалі – урочисто вручали подарунок голова райдержадміністрації О.Допа й голова райради В.Сорока.

І дійсно, наші спортсмени-ентузіасти – єдина альтернатива тому сучасному світу „розваг”, якими кишать зараз усі „города и веси”, у тому числі – і наш Бахмач. А тим паче, що буквально всі виступаючі, вітаючи бахмачан зі святом, обов’язково завершували оптимістичним зверненням до молоді: вам, мовляв, молодим, продовжувати справи наші, берегти традиції і своє рідне місто. Молодь, щоправда, не спитала у влади, а що ж вона, крім «генделиків» і магазинів, де теж майже в кожному є улюблений народом відділ, спромоглася запропонувати в місті для неї, у яку так вірить. За стільки років „розбудови”, як теж красиво говорить влада з трибун.

Скільки ж ми будемо самі собі брехати, люди? Говоримо, самі не віримо, а продовжуємо говорити – слова, слова... Та вона ж, та молодь, іде до парку площею повз ті будівлі, що звели їхні діди, а ми (говорю про всіх нас – ми всі відповідальні) знищили: і ростуть берізки на даху кінотеатру, і зяють вибитими вікнами й розтрощеними стінами Будинок школяра та Будинок культури... Немає культури – є незмінні „Три спички”.

А свято раз на рік – що ж, можна зробити. Покаталися дітки на вічному паровозику і численних батутах (ну, дуже багато – що правда, то правда!), освіжав усіх фонтанчик, концерт артистів з Прилук був гарним, але хотілось би, щоб про моє рідне місто ведучі говорили все-таки від 1-ої особи, а не від 2-ої – „ваше місто”, якось воно не так. У нас дуже багато своїх чудових колективів, солістів, яких, думаю, приємно було б побачити на сцені бахмачанам. Потребу в таких концертах яскраво продемонстрував навесні ювілейний вечір Бориса Мицика – скільки талантів!
 
Поверталися додому. Переїзд... Скільки років, минаючи цю невеличку затишну переїзну хатинку, усе хотіла зайти. І ось знайомлюся з милою господинею Ніною Федорівною Бережною, черговою переїзду на 3 кілометрі на Гомель.

-У всіх свято, а Ви працюєте?
- Нічого, завтра ще й Ілля, будемо святкувати.
О восьмій вечора Ніна заступила на зміну, то святкувати своє професійне буде вже завтра – теж з восьмої, ранку. Виявляється, цьогоріч – ювілей, 21-ий рік працює на одному місці, сама – уродженка Курені.

Питаю, коли працювати було легше-важче.
- Якось важко сказати. У нас завжди робота нелегка. Цієї зими снігу, наприклад, було багато чистити. А літом – траву косимо та ще спека така. А маневрів зараз навпаки більше – бо ж депо розширилося, а пасажирських, правда, немає – раніше ходив Прилуцький. А важко ... ну як сказати, життя взагалі стало важче, за цінами ніяк не уженешся, якби вони не стрибали, то й нормально, жити можна.

- А який народ у нас в Бахмачі – „вредний”, недисциплінований?
- Ні. Ви знаєте, якось був один час такий, років чотири тому, то бувало. А зараз наче якісь спокійніші, добріші стали. Проходять уночі молоді – і побалакають, пожартують, а тут на днях одні іграшку – зайця вухатого – подарували. Та я вже майже всіх знаю – так, в обличчя. Як незнайомий – то вже враз бачу. Скільки ж років тут - і я, і мене знають...

І правда – скільки ми стояли-бесідували, так багато перехожих вітали зі святом мою співрозмовницю. Ну що ж, до зустрічі наступного літа. Бо, як не дивно, говорить, кожного року на це свято у неї – зміна.

Іще раз  із святом - і Ніно Федорівно, і всі наші славні працівники сталевих магістралей. Місто вдячне вам.