Що таке незалежність?

  • Друк
Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 
23 серпня Бахмач здивували. Зранку вулицями міста крокувала колона демонстрантів, на чолі якої  в руках юнаків та дівчат у вишиванках плив державний прапор.

„А що це таке, сьогодні свято якесь? Давно в Бахмачі парадів не було”, - поцікавилася жіночка з велосипедом у руках, яка стояла поряд зі мною в рядах глядачів на тротуарі.

22 березня 1918р. Центральна Рада ухвалила закон  про державний прапор Української Народної Республіки, де домінуючим був жовтий колір. Та недовго вона побула народною...  Колір, до речі, теж витримав зміни: після перевороту, вчиненого гетьманом Павлом Скоропадським, порядок кольорів набув співвідношення синьо-жовтий, яким залишився й до наших часів.
 
Сучасний варіант державного прапора  затвердила Верховна Рада України 28 січня 1992 року: це полотнище у співвідношенні 2:3 метри з синьою та жовтою смугами.

 Нинішній правлячій партії синя домінанта, звичайно, до вподоби. Мабуть, тому й у Бахмачі (не знаю щодо всієї України) 23 серпня на урочистостях з нагоди державного свята – Дня Державного Прапора України – майоріли на параді лише два кольори. 

Отже, „парадна” колона прокрокувала вулицею Жовтневої революції (!) до райдержадміністрації. Скільки кольорів вона вже бачила! Урочисто й красиво, піднімається державний прапор, бахмачан вітає голова райдержадміністрації О.Допа, лунає гімн, на завершення – запрошення на завтрашній концерт з нагоди Дня незалежності.

 Хто ж сперечається - обов’язково треба виховувати в людині громадянина з почуттям гордості за власну державу, за державну символіку. Мені пригадався якийсь американський фільм, де маленьке дівчатко перед тим, як лягти в ліжечко, співало ... ні, не колискову, а національний гімн. Оце пропаганда!

Усе так, аби не два  „але”... По-перше, учителю вірять тоді, коли він сам є зразком. Виховати (а не говорити про виховання!) можна лише прикладом. Хто повірить у щиру любов до НЕЗАЛЕЖНОЇ України тих, хто  кардинально змінює свої погляди й партії, як герой відомого фільму «Свадьба в Малиновке»? Так, спостерігаючи за політичними ігрищами, може вирости лише покоління  циніків, що не вірять ні в що. Вони й не вірять – поговоріть з молоддю.

І друге „але”. Щось так мені нагадував цей парад... Дав відповідь чоловік, який споглядав поряд зі мною за колоною і промовив приятелю: „А більше, подивись, жінок, мужика на парад не виженеш!” Спитала: ”А Ви б пішли?” „Та Ви що?! Я на радянські паради находився отак!” (відомий жест – рукою по горлу). А скільки ми надивились на це за свій вік: говоримо одне – думаємо друге - робимо третє! Зомбування продовжується?

Ця явна аналогія, цвяхом застрягши в думках, не давала сприймати весь цей зразково-показовий „парад”.  І з нею, цією думкою, і підійшла до колеги, який, знаю, у ті історичні 90-ті був не спостерігачем, а учасником подій.
 
Отже – ЯК ЦЕ БУЛО.
 
- Борисе Тимофійовичу, у чому різниця цих подій у перші роки незалежності й теперішніх? Ви відчуваєте свято, за яке тоді агітували?

Борис Тимофійович Бобришев згадує і розмірковує:
-Коли ми тоді прийшли на референдум, була підтримка майже одностайна. Слухав сьогодні в передачі радіо про результати соцопитування – 59% підтримують незалежність. Але ж ми мали 20 років, щоб підтримали всі 100%!

Я сам один з тих, хто агітував за незалежність  головним аргументом „Будемо жити краще”. А що маємо? Як зараз живе більшість бахмачан?

От  у вашій газеті один з дописувачів порадив терміново відремонтувати асфальтівку на шляхопроводі. Буквально вчора спілкувався з приятелем з Коропа, каже: „Це як насмішка: навішали прапорці, наче для того, щоб я відволікався від дороги. Як влетів, та добре, що хоч не на в’їзді, де у вас по коліна баюри! Та там знаків треба навішати – спускайся пішки!” Доводилось бути на семінарі в Ічні: там кожного року відкривають два нових підприємства, а в нас, сумно про це говорити, закриваємо кожного року.

А щодо того, яке свято було тоді й зараз...
У перші роки було піднесення, люди чекали змін.

Пам’ятаю, як ми їздили в Київ: ніхто нам не оплачував дорогу, їздили самі, Володимир Кашка, Микола Кириченко, Олександр Лях. Ішли ми Хрещатиком – від стіни до стіни, народ заполонив усю проїжджу частину й тротуари. Не можу сказати, скільки точно було людей: це були ще часи комуністичної партії, тож офіційно визнали 100 тисяч, а опозиційні видання і „голоси”– до півмільйона чи й більше. Ріка людей текла, з прапорами,  експромтом народжувались і вигукувалися гасла, піднесення надзвичайне. Микола Кириченко прапор віз із Бахмача.

 От сьогодні на святі - більшість іде не на свято Прапора, а незрозуміло куди, що там у них на думці – картопля, городи чи що. Свята я не бачив у них на обличчі, того піднесення, що ми відчували в 90-ті. Так, до речі, вимилась душа і Батуринського козацького свята, і Дня пам’яті Крут. Поки самотужки їхали ми електричкою, йшли пішки 2 кілометри – було від душі, а потім...
Про прапор згадується ще такий випадок. Було це в Стрільниках у 1991 році. Тоді їздило багато художніх колективів з усіх регіонів України, особливо з Галичини, з чудовими концертами національного спрямування. І ось гурт „Червона калина” із Самбора на сцені сільського Будинку культури вручає національний прапор стрільничанам. Точніше, хоче вручити: адже один з артистів звертається до залу – і ніхто не виходить. Люди бояться, звикли боятися – а раптом щось за це буде. Пауза затягується, і тоді мені приходить миттєве рішення: виходжу на сцену, приймаю прапор, спускаюсь у залу і передаю його в руки хлопчині років десяти, що сидить в першому ряді і з готовністю протягує свої рученята. Хочеться вірити, що цей тепер вже дорослий чоловік зберіг святе ставлення до свого державного символа.

А щодо незалежності: люди не отримали того, на що очікували. Сьогодні ми говоримо про незалежність – від кого? Сьогодні МВФ нам диктує навіть пенсійні строки, і що цікаво – для чоловіків навіть і не називають. Враховують, мабуть, що сильна стать вразливіша....

Часто згадую слова Павличка, який на тому потужному мітингу „на закаті” радянської влади пророче виголосив, що Україна мала декілька нагод стати вільною, суверенною, незалежною, але кожного разу розбрат між самими українцями зводив нанівець ці потуги. Хочеться все ж вірити...
 
 Із архівів 1991 року
 
Перший державний (тоді ще офіційно називали „національний”) прапор у Бахмацькому районі знявся над Батуринською селищною радою – 13 вересня (голова – О.П.Згурський, світла йому пам’ять...)

Лише після вказівки з області таке рішення прийняла Бахмацька районна рада – 27 вересня (голова В.П.Птуха).

Останньою була міська рада – 14 жовтня (голова Г.О.Стрілець).
До речі, лише в рішенні Батуринської селищної ради прапор названий так, яким він був історично – жовто-блакитний! Можливо, тому що батуринці краще знають і цінують свою історію. І безперечно, тому що лише вони робили це свідомо – „Йдучи назустріч побажанням громадян Батурина...”(з рішення восьмої сесії).

Н.Теплова