Спасівський ярмарок, міський парк, субота, 28 серпня. Найкраще, що він завжди дарує цікаві зустрічі. Скільки у світі талановитих, захоплених людей! І не важливо – це хист до мистецтва малюнку чи мистецтво пасічництва, адже лише незрадлива любов до божої комахи - бджоли - може народити гарний результат. Почула колись від старого майстра:”Треба мати талант й цвяха гарно забити, на будь-який труд потрібен талант”.

  А ось які гарні циганочки  витанцьовують у колі, біля юного баяніста.
 „З якого табору?” – „З Городища!”

 

 

Дорошенко Марина, Цебера Аліна, Вовк Аліна, Сіденко Віка, Демченко Інна, Пунтус Тетяна, Крамар Тетяна, Прокопенко Марина запальним таночком до свого куреня приваблювали, а Роман Султан – мелодіями українськими. Усі вони з задоволенням відвідують гуртки в Будинку культури – хореографічний і естрадного співу, драматичний і „Дивосвіт”, що веде художній керівник Алла Мокан. Романа навчає викладач Бахмацької школи мистецтв Любов Василівна Сафригіна: „Я дуже вдячний своїй учительці, що навчила грати на баяні. Третій рік уже навчаюся, ось закінчу й піду на вчителя музики. Щоб весело було на душі, а не сумно!”А ще Ромка хоче бути агрономом, бо любить землю, своє Городище: „Жили раніше ми в Києві, а переїхали в село – хотілося свою хату мати, город. Сподобалося нам це село – ліс, поле, гарно тут”. Хлопчик трохи хвилювався, бо ж виступав перед такою численною публікою вперше, а публіка-перехожі ярмарківці підбадьорювали: „Давай, веселої заграй!” Виконує Роман здебільшого українські народні пісні, а про улюблені відповів, не задумавшись: „А в мене всі – улюблені!”

„А це наша керівник – Алла Віталіївна!” – і не роздивилася одразу в дівочому гурті тендітну і, як і її діти, жваву, непосидючу наставницю А.В.Мокан.

Юра Крамар ділиться:”Хочу подякувати Аллі Віталіївні. Вона дуже добрий викладач, я  на її гуртках багато чому навчився: і співати, і танцювати, а найбільше подобається гуморески читати. Улюблений автор? – Павло Глазовий, я його просто обожнюю”. А після того, як Юрко прочитав мені гумореску „Кухлик”, ми розговорилися й про мову: „Знаєте, мені останнім часом усе більше подобається наша українська мова, якось раніше не вслухався, а зараз чую час–то, що не зовсім „чистою” мовою говорять. Намагаюся „переходити” повністю на українську”. Ось вам – велика сила мистецтва! Невеликий за своїм віком хлопчина ще, можливо, й не знає слова „суржик”, але підсвідомо розуміє несумісність цієї „нечистої” вимови з самим поняттям „мова”. Як не згадати відомого: ”Вустами дитини промовляє істина”. І не проілюструвати нашу з Юрком любов до талановитого українського пересмішника, бо ж на те він і ярмарок, щоб таланти демонструвати – отже, Павло Глазовий „Кухлик”.

Дід приїхав із села, ходить по столиці.
Має гроші - не мина жодної крамниці.
Попросив він:
- Покажіть кухлик той, що з краю.
Продавщиця:
- Что? Чево? Я нє панімаю.
- Кухлик, люба, покажіть, той, що з боку смужка.
- Да какой же кухлік здесь, єслі ето кружка.
Дід у руки кухлик взяв і нахмурив брови:
- На Вкраїні живете й не знаєте мови.
Продавщиця теж була гостра та бідова.
- У меня єсть свой язик, ні к чему мне мова.
І сказав їй мудрий дід:
- Цим пишатися не слід,
Бо якраз така біда в моєї корови:
Має, бідна, язика і не знає мови.
 
Обіцяла розповісти про художника-аматора Володимира Марченка з села Бахмача.
Ось він – із своєю унікальною скульптурою Богдана Хмельницького.

 

 

Чому унікальною? А тому що із суцільного дерева -червоної верби - вирізьблена лише за допомогою сокири та шевського ножа (!) Виконав автор цю роботу за 6 днів: „Як сів – то й довів одразу до кінця, поки не зроблю – не відступлюся”. Цікавлюся, чи вчився де, як прийшло це захоплення. Володимир Іванович – аматор, не вчився, працював у вагонному депо. А прийшло це захоплення під час служби в армії. „Багато робіт у Вас?” – „Та ні, я не дуже цим займаюсь. Так, коли бува без діла - туга нападе, дай, думаю, за це візьмусь, бо як немає роботи – не можу. А коли успіх у роботі, стає цікаво, захоплююче – і вже зайнятий, ідеш до кінця”. Так, успіх – то безперечно. Таких скульптур на ярмарках у Бахмачі я особисто ще не бачила.
Оригіналом майстру слугував портрет гетьмана, який сам Володимир Іванович і написав. Портретних замальовок олівцем, кульковою авторучкою в його блокноті чимало, все такі характерні обличчя, здебільшого – копії з картин класиків. Ось карикатури: Путін на трубі – „Газуємо!”, портрети „наших” мільйонерів. Найбільше мене вразив той портрет-колаж, що відповів на моє запитання. Так, вгледівши вождя народів і Леніна поряд з нашим гетьманом, не втрималась: ”А Ви що, шанувальник Сталіна?” Володимир Іванович у відповідь показує замальовку: „Ось вони!” - „Два фашисти!” - вихоплюється в мене: Сталін і Гітлер разом, аж моторошно стає від погляду двох пар хижацьких очей. Кращої відповіді не варто й очікувати – велика вона, сила мистецтва.