Нещодавно до музею зайшла знайома Людмила Коваленко, від якої я почула розповідь, що вразила трагізмом і водночас великою життєдайною силою її роду з Обмачевого – по материній і батьковій лінії. Історія сім`ї Башуків і Левченків уособлює долю всієї України, тому захотілось дізнатися більше про них.
 Пам`ять про свій родовід свято береже мама Людмили – Олександра Митрофанівна Кот (Левченко). Думаю, що таких хранителів історії своїх нищених і не знищених тоталітарною системою родів в Україні немало.

Про це треба знати нам, нащадкам хліборобів від Бога, тоді ми не будемо байдужими спостерігачами не тільки системи несправедливості, а й поодиноких її проявів у різні часи. Очевидно, неспроста нищили цвіт нації в 30-х роках XX ст., щоб вирубати під корінь найрозумніших, найпрацьовитіших, щоб позбавити цілий народ світлого заможного майбутнього, а всіх, що залишилися живими, перетворити на безсловесних рабів. Може, через це нам ніяк не вдається вже 19 років незалежності зажити за європейськими стандартами.

 

 Дід Олександри  по батьковій лінії Левченко Яків Овер’янович народився в 70-х рр. XІX століття, працював у обмачівського пана Ремеза 18 років на різних роботах, за що кожного року отримував по десятині. Так заробив 18 десятин і сам став заможним. Дід дуже дбав про добробут своєї сім’ї, адже мав п’ятеро дітей – чотирьох дівчат і найменшого сина Митрофана – батька Олександри. Крім землі, в господарстві було 2 корови, 2 коней і 6 овець. Тобто  родина Левченка Я.О. мала середній достаток. Господар, дбаючи про майбутнє сина, дав йому освіту: Митрофан закінчив Конотопське медичне училище.

Діда Олександри Митрофанівни по лінії матері Домахи – Башука Ларіона Ларіоновича – і тепер усе село згадує як дуже розумну й роботящу людину. У нього було 4 синів і дочка Домна. Сім’я, щоб прожити, потребувала чимало землі як основи добробуту: в Обмачевому в діда було її мало, тому він прикупив земельки у Тиниці, де й оселився на хуторі. І спокійно там жив 14 років до революції – хутір обсадив вербами, посадив сад і 1 га полуниць. Будучи підприємливою людиною, возив волами ягоди в лубочках аж до Брянська. За виручені гроші, складені копійка до копійки (а ще ж потрібно було й сім’ю утримувати, і податки сплачувати державі, для загального блага), поставив у Обмачевому двоповерховий цегляний будинок, у якому розташувався магазин. У 1917 році на всіх його надіях був поставлений хрест: у діда все реквізували і його, як говорить Олександра Митрофанівна, „вигнали у світ”- дід, злякавшись за своє життя, пішов із села. Діти на той час уже відділилися, а мати їхня опинилась фактично на вулиці. Дочка не залишила матір у біді – допомогла побудувати маленьку хатку неподалік реквізованого будинку. Але все це вже не врятувало її: через усі потрясіння мати втратила розум. До позбавлення майна додалося ще більше горе – насильницька смерть сина Родіона. Старший син освоював тоді професію лікаря-хірурга в Києві, був на останньому курсі і, добираючись додому, йшов через Батурин, за яким його перестріли представники радянської влади, запитали: „Ти хто? Кадет?” І бідний юнак, не підозрюючи, що відповідь може вартувати йому життя, відповів ствердно, за що й поплатився – був розстріляний на полі під Обмачевим. Два дні, поки нещасного не знайшли рідні, ворони викльовували йому очі.