Селянському роду нема переводу!

  • Друк
Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 
(закінчення, початок у №47)

Нещастя сім’ї на цьому не закінчилися – вони тільки розпочинались.
Ларіон Ларіонович, блукаючи без кола і тину, вирішив виїхати разом з сином Мусієм і дочкою Домахою в пошуках кращої долі до Америки. Очевидно, це було наприкінці громадянської війни. В Одесі, звідки Башуки збиралися вирушати до Нового Світу, від тифу помирає син, а дочка, теж перехворівши, повертається до чоловіка в Обмачів. Батько ж сам не захотів покидати рідний берег.  Інший син – Ларіон, учитель, був живий до 1933 року, бо ж згадують, що під час голодовки привіз сестрі пуд муки-крупчатки, яка  врятувала їх від смерті. Сам же тоді вирішив поїхати в Росію, та під час перевірки його знімають з поїзда - і він зник назавжди. Це зайве підтвердження того, що в Росію з України в 1932-33 роках був закритий виїзд.
У кінці 20-х років ХХ ст. настав час суцільної колективізації, коли і в Левченка Якова Овер’яновича забрали все нажите, у тому числі й хату, незважаючи на те, що він добровільно віддав у колгосп на Слобідку всю худобу. Хату перевезли в Слобідку і влаштували контору. І зараз вона там стоїть. Діда ж Якова, хворого, на носилках винесли з хати до наймолодшої дочки Лисавети, яка мешкала неподалік. І він жив у неї – усе хворів, лежачи на печі, доки не помер у 1935-му. Так не стало глави роду Левченків, якому було на той час 70 років.

Його сина Митрофана і невістку Домаху з двома дітками (5-річною Марією і 3-річною Олександрою, яка й розповідає цю історію) не оминула лиха доля виселення на Урал. Олександрі Митрофанівні запам’яталось, хоч і була зовсім малою, як їх привезли спочатку до Бахмача, а потім – у вантажні вагони, як худобу. У вагоні мати розв’язала мішок, аби щось з нього взяти, а там побачила дівчинка дві іконки – „Божа Матір” та „Микола Угодник”. Старшого брата Пантюшу (Пантелеймона) не забрали, бо він утік за дідом, за носилками, до тітки Лисавети, де й жив 4 роки. З Уралу через 3 місяці їх усіх, крім батька, забрав чоловік тітки Лисавети. Як це вдалося – невідомо, але ж повернулися вони, «розкуркулені», в Обмачів, а жити ніде - дітей забрали до себе тітоньки.

На той час дід Ларіон Башук уже влаштувався в Тиниці сторожувати поле (допоміг йому голова колгоспу), поселившись у своїй колишній хаті на хуторі, і забрав до себе дочку Домну, а згодом і зятя, який повернувся із заслання. Через деякий час вони обжилися – мали коня, збирали гарні врожаї зернових, але ж на своєму дальньому хуторі часто ставали об’єктом для крадіїв, тож змушені були переселитися ближче до людей – у село Бахмач. Забрали сюди й дітей. Дід Ларіон там і помер. Батьки Олександри Митрофанівни  працювали в колгоспі, аж тут знов на них звалилося нове горе: Митрофана Яковича забрали енкаведисти.
Як пишеться в документі Служби Безпеки України від 10.12.1992 року на ім’я Кот О.М., дочки репресованого, „... Левченко М.Я. був заарештований 18.12.1937р. за обвинуваченням у проведенні ворожої агітації. 26.12.1937р. трійкою при Чернігівському облуправлінні НКВС засуджений до розстрілу з конфіскацією майна, яке йому належало. Рішення трійки приведене до виконання 30.12.1937р.в м.Чернігові. 22.08.1989р. Левченко М.Я. реабілітований, його добре ім’я відновлене”.

 Після смерті чоловіка Домна Ларіонівна продовжувала працювати в колгоспі, була бригадиром – шанованою людиною. У Даньківці згодом купила невеличку хатку. Її дочки виросли, повиходили заміж, а син Пантелеймон загинув на війні в 1941 році.

Нині в м.Бахмачі живуть діти Олександри Митрофанівни – правнуки Левченка Якова Овер’яновича і Башука Ларіона Ларіоновича – Борис та Людмила. Правнучка має власний магазин, як колись прадід Ларіон в Обмачеві: очевидно, кмітливість і працелюбність у неї від нього. Отже, рід Башуків-Левченків, незважаючи на всі біди, що довелось пережити, зберіг свої корені, ту внутрішню силу, що тримає рід селянській на землі. Нехай йому, цьому славному роду трударів, щастить більше, ніж їхнім предкам: він на те заслужив.

 Т.Стрикун,
директор Бахмацького
районного історичного музею