Світло Тарасової гори

  • Друк
Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 
 
22 травня 2011 року Україна відзначила 150-ту  річницю з дня перепоховання в Каневі нашого Кобзаря. Подія мала значний резонанс у суспільстві, масу неоднозначних публікацій у засобах масової інформації та в мережі Інтернет.

„Порадник” пропонує „живий” репортаж з місця події.

 
Отче наш! Тарасе всемогутній!
Що створив нас іменем своїм.
На твоїй землі, як Правда сущій,
Б’ющій у неправду, ніби грім,
Ти, як Небо, став широкоплече
Над віками, що упали в грузь!
Віку двадцять першого Предтече,
Я до Тебе одного молюсь.

Ці полум’яні рядки Дмитра Павличка зринули в пам’яті, воскрешаючи давні юнацькі роки, коли вперше, ще студентом, відвідав святу Тарасову гору. Шість разів я їздив вклонятися нашому Пророкові, Людині, що звершила богорівну справу – сформувала українську націю. Без Шевченка вона була б зовсім іншою. Убогою духом.

З часу поховання на Каневській горі це місце зробилося для кожного свідомого українця місцем паломництва. До Тараса йдуть на прощу. До Тараса йдуть звірити своє серце, набратися духу волі, духу воскресіння. Урешті, щоб учинити найвідчайдушніший крок, як учинив Олекса Гамарник, спаливши себе у протест проти тоталітарного режиму. На цій Святій горі.

Рівно 150 років минуло з того часу, як із Санкт-Петербургу через Москву, інші міста царської Росії, що стала катівнею для поета, художника, філософа, генія XIX століття, його домовина прибула до Канева. На те омріяне місце, де він так бажав прихилити сиву голівоньку, щоб було «з ким сісти хліба з’їсти». Але повернувся вже в жалобній перезві. Від пристані аж по цю круту гору дівчата впряглися у воза з домовиною, звершуючи прадавній український звичай, адже Поет був неодружений. І людей було тисячі й тисячі. Як писав друг Шевченка вчений Афанасій Чужбинський, це було всенародне визнання Тарасового генія.

З тих часів стало традицією хоча б раз у житті відвідати ці святі пагорби. І не лише в Україні. Курінець М.Жила якось розповідав мені, що в одеському санаторії він зустрів чоловіка з Воронежчини. Дивовижно, але всі з їх українського села, від старшого до найменшого, побували на могилі Пророка. Гірко було мені слухати такі слова – до чого ж зачерствілий у нас люд!

22 травня 2011-го на березі Славути усю ніч палали вогнища. Усю ніч пісні бандуристів линули в нічне небо до чола священної гори. Був серед них й бандурист із світовим ім’ям Тарас Силенко. А тільки-но почало розвиднятися, умившись у чистих водах Ревучого, усі православні, рідновірські громади крутими сходами (колись вони були дерев’яними) піднялися на самісіньке чоло вічного спочинку Поета.

Сонце сходило, мов величезне серце полум’яне. І лиш осінило і Славуту, і цю Гору своїм золотим знаменням, розпочалася священна літургія. Молитва про вічний спокій Тарасової душі. Про спокій і правду в державі. Просили і словами, і серцями дати всі сущим на українській землі його волелюбного духу, його любові до Вітчизни. Його страсті за рабів німих, біля яких він на сторожі поставив палке й незнищенне слово.

І сонячно було в мислях, і сонячно було навдокіл, і сонячно було в серцях людських, бо прийшли ми сюди звірити себе з Тарасом. З його чаяннями, з його мріями. І згадували свій життєвий шлях. І ті пориви, про які не соромно буде розповідати нащадкам.

Весь шлях Тараса двадцять років тому, пішки з Санкт-Петербургу, із посмертною маскою Поета, здійснив український художник, що жив і працював у північній столиці, Володимир Кальненко. Щоб уже навічно залишитися в Україні. Останнім шляхом Кобзаря проїхала нині й експедиція сучасних українських та російських науковців.

А люди підзбирувалися й підзбирувалися. У маєві національних знамен плив портрет молодого Шевченка. Шевченка, у якого все попереду. І заслання, і визнання. І, врешті, незалежна Україна. Будьмо ж гідними цього великого імені.

Іван Просяник, член національної Спілки письменників