То чому ж ми ностальгуємо? – замислилась на останньому дзвонику. І що згадуємо про школу – гарне чи погане і чи згадуємо взагалі?

Підійшла до дідуся на подвір’ї гімназії – з квітами в руках, мабуть, випускника чекає.

- Так, - відповів Павло Федорович Пугач, - онучка закінчила 11-ий. Чи згадую? Та якось не думав над цим, та й закінчив же давно – у 1963-ому, в Мурманській області. А в Бахмач потрапив, бо батько з цих країв – із Великої Загорівки. Першу вчительку? Аякже, пам’ятаю – Ксенія Єфремівна Колесник.

- Та як чому? Молоді були, усе життя попереду – плани, радість! – відповідає мені Борис Мицик. – Пам’ятаю Курінський табір, старший загін у наметах жив, ліс, вогнище вечорами, „Зарницю”- гарно було, весело. А нинішня молодь буде своє згадувати, бо у них уже зовсім інше життя. Однозначно, згадується лише хороше, думаю, ніхто тобі іншого не скаже. Якби не було цього, напевне, не збиралися б, ми ось знову зустріч організовуємо.

З міським головою ми побачилися на концерті у нашій мистецькій школі. Це був творчий вечір скрипалів класу Юрія Шевчуковського, 35 років Юрій Миколайович навчає бахмацьких дітей грі на „королеві” музичних інструментів, серед його випускників і Павло Шимко. Розговорилися.

 

- Не обрав професією, хоча пропонували, та й музика в моєму житті поряд завжди. Ще з дитячого садочка, де був і перший хор, і перший виступ „на сцені”, і дитяча гітарка. Хоча, звісно, упевнений, що формує людину та її інтереси передовсім родина, у нашій сім’ї любов до музики, пісні - це природно. А потім – школа, вуз, де теж з нею не розлучався. У Київській сільгоспакадемії, у якій закінчив лісний факультет, співав у хорі. Керівник його був нам, студентам, як батько – чудова людина і педагог Семеновський Станіслав Андрійович, і зараз хор тримається на ньому. На вчителів у житті мені щастило взагалі. Просто еталон учителя – наш класний керівник Євгенія Іванівна Гасанова, незабутні уроки Валентини Іванівни Байло, яку ми слухали з відкритими ротами. Приємно було сьогодні прийти і до Юрія Миколайовича – чудовий концерт.

- Чи граєте зараз, у вільні хвилини, просто для душі, як, наприклад, Шерлок Холмс грав для натхнення?

- Ні,  - посміхається Павло Миколайович, - давно не граю, але у ті „вільні хвилини” люблю послухати професійну гру сестри. Так, співаю, як усі, частенько просто наспівую, під настрій.

Павло Миколайович явно „поскромнічав” – знаємо, що має гарний голос, та й іншими талантами Бог не зобидив: у тій самій школі бачила на стіні малюнок за його авторством, мав успіхи у багатьох видах спорту, про що розповідав мені Борис Михайлов. Тож як кажуть, дай Боже, нашому місту... Але повернемося до теми.

- Абсолютно ніякої ностальгії, клас наш не збирався після школи, і мені не хочеться, а кого хочу бачити – й так зустрічаємось, – категорично говорить Михайло 22 років.

Чомусь, знаєте, при згадці про школу і перед моїми очима одразу постає дуже неприємна картина, яка не змогла перекреслити багатьох гарних моментів тих 10 років, і я аж ніяк не можу погодитися з Борисом – багато людей згадують й такого, адже дитяча психіка дуже вразлива і образи залишають вічні рубці. Так, одна молода особа, що просила не називати її імені, поділилася, що була самотньою в класі, а класна „мама” (адже так за класичним висловом!) так і не допомогла їй, маленькій дівчинці, порозумітися з ровесниками, навпаки – поглибила конфлікт, і моя знайома змушена була змінити школу. І з великою вдячністю згадувала Валентину Іванівну, нового класного керівника, що дійсно стала їй другою мамою. Буває? Або ще приклад без імен – теж було в Бахмачі. У дівчинки були деякі конфлікти з іноземною мовою – ну, трохи не давалася вона їй. Але ж не настільки, щоб учителька могла дозволити собі говорити дитині: „Я тебе терпіти не можу”?! А вона взяла та й заспівала на своєму випускному пісню англійською – сама вивчила, і зараз успішна студентка.
То був, вибачте, також учитель.

Так от, наприкінці хочу привести слова мого співрозмовника Олександра Хабенка, теж молодої людини, котрий атестат про середню освіту отримав у вечірній школі, після якої дуже успішно (для червоного не „вистачило” однієї „п’ятірки”!) закінчив державний вуз: „Не буває поганих учнів – бувають погані вчителі. До тих „поганих” треба просто знайти підхід. У педагогічний  людей потрібно підбирати за якимсь особливим конкурсом – щоб отримували диплом учителя лише люди, у яких покликання до цієї професії”.