Який за загальним рахунком в історії Бахмацького району – не беруся стверджувати (хоча дійсно цікаво), але що вперше після знаменитого халимонівського іподрому, який заснував не менш знаменитий голова колгоспу-мільйонера Василь Максимович Сіденко,  то це точно. Прочитала про них в оголошенні, зацікавилася – і ось я вже на території ферми колишнього бурякорадгоспу, а нинішнього сільськогосподарського товариства „Надія”. А їхати до них вулицею імені Ватутіна, що теж символі-чно, адже саме так звався колгосп у Халимоновому. Як кажуть, усі дороги ведуть до Риму.

І ще кажуть: гора з горою не зійдуться, а людина з людиною...

 

 

Зустріла тут закохану в коней людину, про котру писала ще роки два тому. Це Світлана Семеренко, яка разом з чоловіком Станіславом знову займається улюбленою справою. „Та вже, чесно кажучи, не сподівалися, що це можливо, бо нікому не треба були вони, коні, - розповідає подружжя. – Боляче було дивитися, як здавали їх на м’ясо, ми були за те, щоб хоча б людям в особисте господарство їх продавали, щоб зберегти їм життя.  А школа? У 1997 році ми з дітьми були на останніх змаганнях, а вже в 2000-му кінно-спортивна школа в Халимоновому припинила своє існування. І коні стали товаром. Зараз, щоправда, в Україні спостерігається зростання інтересу до коней, але це здебільшого просто данина моді. Не від любові. Або ж просто бізнес”. І Станіслав розповідає, як працював у такому приватному господарстві, де в конярство вкладаються великі гроші. Але це чистої води бізнес: за кордоном бідна кормова база і дуже дороге утримання коней. А в нас, в Україні, набагато дешевше, тож закордонні ділки воліють віддати гроші, щоб українці виростили елітну конячку, а вони потім її вигідно продадуть – попитом коні користуються в усьому світі. Отак і заробляють.

Що у нас в Україні? Державної підтримки цієї галузі (як власне, й сільгоспвиробника взагалі) немає, дуже мало серед тих, хто зараз утримує коней, є дійсно спеціалістами – той таки бізнес. „А коня любити треба, та що треба – ця любов як потрапить у кров, то вже її звідти не виведеш”, - зізнається Станіслав. Він – професійний тренер, має перший розряд по конкуру (подолання перешкод) і педагогічну освіту. Але де тільки не довелося попрацювати за останні роки. „І знаєте, ось зараз тільки вільно дихається – там і гроші були непогані, але не те все, не було душі...”

Що ж, дійсно, у новоствореному кінному клубі, що при СТОВ „Надія”, є душа. Це люди, яких об’єднала і любов до цих гордих, неймовірної краси тварин, і ентузіазм, і бажання зробити корисну справу для людей. Напевне, їх звів його величність випадок.

Артем Сисой по закінченні навчання в Сумському аграрному університеті приїхав працювати головним зоотехніком у СТОВ „Надія”. Хоча й були пропозиції від великого, надпотужного сільгосппідприємства, та потягло до рідного Бахмача. І поки що не жалкує. А тим паче зараз, коли такий новітній проект втілюють у життя. Як тільки вперше проїхав на коні, загорівся цією ідеєю – як це буде називатися, тоді не думав, головне – вони, коні. Звернувся до директора Володимира Романенка – той підтримав. І ось уже із зими кипить робота. „Планів, звичайно, багато, от тільки, самі розумієте, що на їх втілення чималі кошти потрібні. Уже обладнали загін, лінію перешкод зробили, а плануємо, у першу чергу, зимовий манеж, щоб можна було не лише в сезон займатися, і дах над літнім загоном, і столик з лавками, щоб людям було зручно чекати. Тож найголовніше зараз – це будівництво”, - ділиться Артем.

Саме з „виїзду” повернулася Світлана на загальній улюблениці Зірочці, а з нею напарниця і тезка. Розговорилися. Виявляється, Світлана Романенко – учениця тієї Халимоновської конної школи, зараз уже звичайно, доросла людина, як тільки почула про відродження „кінників”, одразу була тут. Буває тут дуже часто, ось зараз у неї відпустка – їй і моря й курортів не треба, кожного дня приїздить сюди. Говорить про коней – і очі світяться.

 

 

А ось Захара Вовка мама й тато привезли вже не вперше на заняття. „А скільки треба, щоб навчитися?”– підтримує й хлопчина нашу розмову.

„А це видно по тому, як ти на коняці тримаєшся, - відповідає Станіслав і пояснює далі. – Це залежить не лише від часу, а від фізичних можливостей людини і від бажання. І, звісно, від ставлення до коня. Без любові не можна. У тебе виходить добре”. Розповідає, що приїздила родина з маленькими дітьми, так скільки плачу було – не можна було стягнути з коня.

Звичайно ж, для дітей катання тільки у присутності дорослих – батьків чи інших відповідальних осіб. „Хоча наша Зірочка така спокійна, що впасти з неї можна тільки якщо сам дуже захочеш”.

Усі їхні коні мають ветеринарні паспорти, необхідні щеплення, постійно оглядаються ветеринаром господарства, тож за власну безпеку можна не турбуватися, надивившись по телебаченню передач про те, що від коней можна заразитися. Спеціалісти таку інформацію спростовують.

До речі, існують різні погляди й на верхову їзду. Так, дуже відомий свого часу скандальний російський журналіст Олександр Невзоров започаткував свою кінну школу, яка пропагує повну відмову від заліза, тобто упряжі, кінь, за Невзоровим, повинен бути вільним. Його так звана Висока Школа побудована на принципах виховання, а не дресирування коня. До речі, я також поцікавилася в інструктора, чи не боляче верховій від заліза в роті. „Ні, тому що воно обтягнуте гумою, але ж без нього конем управляти неможливо”. Отже, треба просто не забувати основного правила, про яке говорив нам Станіслав: треба любити коня.

І насамкінець – про те, що ви знайдете для себе в кінному клубі.

Отже, година прокату на коні для дітей коштує 30 гривень, дорослим – 50, але можна й півгодини, й менше, і більше – за бажанням. Катання – у супроводі інструктора. Як сподобається, то можна відвідувати й школу їзди. Скільки це коштує, залежить від усіх тих чинників, про які ми говорили, це все суто індивідуально, але в середньому два-три місяці треба, щоб навчитися триматися в сідлі.

Запропонують вам і романтичну поїздку удвох мальовничою округою – зробіть неординарний подарунок коханій!

Іще одна дуже важлива послуга надається клубом – за лікувальною програмою для дітей з церебральним паралічем. Так, як і дельфіни, коні, виявляється, лікують. Розроблений спеціальний комплекс вправ, які проводять інструктори. Безкоштовно! Тож звертайтеся, будь ласка.

А можна просто поспілкуватися з цими чудовими створіннями природи, пригостити їх ласощами, помилуватися граційністю і красою латвійських верхових кінного клубу СТОВ „Надія”. До речі, він ще не має назви. Тож пропонуємо нашим читачам узяти участь у конкурсі на кращу назву – надсилайте свої пропозиції на сайт „Порадника” чи звертайтеся безпосередньо в клуб. Він працює щодня, без вихідних, з 9-ої до 15-ої години.