Пам'яті фотографа

  • Друк
Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 
У календарі липня бачу дату: 12 – День фотографа. Одразу ж пригадала  нашого селищного  фотомайстра ЛЕОНІДА АРТЕМОВИЧА НЕЩАДИМОВА.

Він товаришував з батьком, час від часу  вони вирушали на  луг збирати лікарські трави. Кілька разів  запрошували і мене.  Я була ще дівчиськом і запам’ятала уривки їхніх розмов. Пізніше  зрозуміла, що батько  сподівався підготувати матеріал для обласної газети, бо його нотатки лежали у відповідній папці.

... Леонід Артемович служив у морфлоті. Війна застала його на Чорному морі. Він обороняв Севастополь, Керч і Феодосію. Особливо яскраві спогади залишились  в моїй пам’яті  з його розповідей про оборону Севастополя.  Нещодавно, перебираючи батькові папери, знайшла ті записи. Розповідав фронтовик  тоді про Малахів курган і Сапун-гору, про  Інкерман і Балаклаву. Море тоді мало колір крові.  Залишаючи Кримський півострів,  Леонід Артемович  двічі  потрапляв  під бомбардування. Перший раз катер затонув, і Нещадимов опинився серед тих щасливчиків,  хто зміг дістатись берега.  Другий раз  вже інше судно  було  теж ушкоджене, але капітан  зумів  утримати його на плаву, не давши команді розгубитись, а скоро рятівні сутінки сховали  суденце у своїх обіймах. Севастополь  обороняли тоді більше 200 днів.  А вибили німців з  міста-героя  за кільканадцять годин. Тоді морські піхотинці, серед яких був і наш герой, так рішуче атакували укріплення фашистів, що  ті мусили  поспіхом, панічно відступити.  Леонід Артемович воював ще,  звільняючи Бессарабію, сучасну територію Молдови. Бойовий шлях його закінчився у кривавій сутичці Яссько-Кишинівської військової операції. Там він отримав тяжке поранення в ногу. Навіть постало питання  ампутації,  але хірург, зваживши на молодість бійця - було тоді Леоніду близько 25 - наказав лікувати пораненого. Але нога так  залишилася майже нерухомою, і весь вік Артемович  проходив з протезом і з палицею. Проте  залишався завжди при гуморі, знаходив дотепне слово кожному. Батуринці запам’ятали його фотолітописцем нашого краю.
 
Родом він з Дніпропетровщини. Тоді в госпіталі  познайомився з нашою землячкою Вірою Спиридонівною Слісаренко. Вони покохали одне одного. Військова медсестра приїхала з чоловіком у рідний Батурин, який був на той час райцентром, тут і вирішили  жити. Інвалідам пропонували тоді кожному на свій смак, хист і  роздум  обрати бажану професію,  вони могли стати шевцями і чоботарями, майстрами по ремонту годинників і швацьких машинок. Серед тієї безлічі професій, які держава допомагала освоїти, Леонід Артемович обрав справу фотомайстра. Робив знімки на документи, напам’ять, часто  заходили у фотографію солдатики, що несли службу на сусідньому полігоні. Леонід Артемович їх особливо любив і намагався зробити якнайкращими їхні карточки, які ті відсилали батькам та коханим. А він пригощав хлопців шовковицею, вишнями, виноградом із свого садочка. Мені запам’яталися солені ним кавуни – він їх обожнював, бо ж сам родом з краю цієї смугастої смакоти.
 
 
Аматорське фото. Л. Нещадимова вітають з Днем Перемоги.

Не лише батуринці користувались послугами фотомайстра – вся округа від Головеньок до Красного, від Пальчиків до Атюші фотографувались у Леоніда Артемовича. У батька довго зберігалися  фотознімки, виготовлені  Нещадимовим, де були моменти і святкування Дня Перемоги у Кочубеївському парку, і будівництва бетонки у селищі, і зведення мосту через Сейм... Запам’ятався знімок хлопчаків післявоєнної пори на березі Сейму, що вийшов з берегів. За нашими мірками ті підлітки були одягнуті надзвичайно скромно, скажу прямо, бідно, але ще й зараз пам’ятаю їхні щасливі  посмішки, радісні обличчя - такий то був час. І ту мить фотограф зафіксував навіки. На жаль, знімки ці зникли, коли негідники вдерлися до порожнього батьківського будиночку і в пошуках цінностей перевернули все в світлиці, перетворивши цінні для нас речі в непотрібний мотлох.  Але в кожній  родині батуринців зберігаються фото місцевого світлописця.

ЛЕОНІДА АРТЕМОВИЧА НЕЩАДИМОВА вже немає з нами багато літ, а його знімки нагадують нам про неординарного земляка, фронтовика, майстра, людину, яка завжди випромінювала оптимізм і заряджала ним оточуючих.

Євгенія Кодакова