Пам’яті Мотрони Лапи присвятили свою дванадцяту зустріч баланінці. „Порадник” уже розповідав цю історію невеличкого хутірця, який більш як 30 років зник з карти району.

 

 

Ну, скажете ви, зник то й зник – таке життя. Що ж про це говорити? Так хтось і робить – проходить повз чергової події, відмітає з життя і рухається далі. Може, йому, тому „хтось”, так і легше. Але є люди, які все пропускають через серце, бо інакше просто не можуть. Можлив, тому воно у них болить, можливо тому вони йдуть із життя із „сердечними” діагнозами – хіба ж йому можна втримати стільки ударів. А може – навпаки? Це тримає їх на світі, додає сили і снаги. Та врешті й життя у них просто цікавіше. І коли вони покидають цей світ – їх пам’ятають. „От аби не писала вона, нас оце не зібрала б – хто б, крім рідні, й згадував? Умреш – та й лежи собі”, - почула від однокласниці й подруги Мотрони Миколаївни. Отакі прості й мудрі слова про наше призначення в світі з вуст звичайної селянки. 

 

Залишила Мотрона Лапа після себе пам’ять як про людину неспокійної вдачі й таланту. Вона хотіла зробити якомога більше для людей. Збирала спогади зеленівців про війну і воєнний фольклор, про історію села і про хлопців-афганців, які не повернулися – хотіла видати. Щось встигла, а щось продовжують її друзі. Так, Петро Хілобоков, товариш по перу, опікується зараз виданням книжки про афганців. А її рукописна книга про Зеленівку й  пісні Мотрони допомогли біловежівським німцям завітати з Німеччини на свою другу Батьківщину. І тепер вони знають, що не забули десь в далекій Зеленівці про колишніх земляків – німецьких колоністів, яким випала лиха доля поневірянь. Репресивна владна машина вигнала їх у 30-40 роки минулого століття і зробила все, щоб про них забули. Та люди не забули: пам’ятник загиблим встановили, за могилками доглядали, а українська селянка і народна поетеса Мотрона Лапа написала про них у своїй книзі. І тепер їх нащадків тягне на прабатьківщину, де живуть хороші люди, і бувають на Бахмаччині щороку. І передають з родини до родини ім’я Мотрони, співають її пісні.

Отак і того суботнього дня, 2 липня, співали її пісень. „Мої дівчата”- називала вона аматорський свій колектив „Золоте перевесло”. Згадують жінки, як збиралися за будь-якої погоди і умов, квапилися усю свою вічну роботу переробити – і на репетицію, Мотя запалювала всіх своїм ентузіазмом. Полишили й того дня всі домашні клопоти, аби вшанувати пам’ять подруги і керівника свого художнього. Ні, це була не посада, вона працювала бібліотекарем, а  за велінням душі, як кажуть, „на громадських засадах” зібрала охочих до пісні.  І свята готували в селі, і просто так для себе співали. А гармоніст із сусіднього села добирався – от із цим у них туго, немає музики. Та чи їм  до труднощів звикати? От і нині дощ не злякав. Тільки-но почали – уперіщив, а вони співають! Парасольки зносили – рятували співачок.

І глядачі не дуже дощем переймалися – такий чудово теплий був виступ-концерт за оригінальним сценарієм Лідії Симоненко, директора Зеленівської школи, що й зігрів нас усіх. „То Мотині сльози”, - говорили. І - диво – знову визирнуло сонечко, мабуть, сподобалося їй, як співали її дівчата.

Напевне, це у них родинне, у Горбачів. От і брат Володимир як гармошку візьме – так заслухаєшся. Двоюрідний брат Іван теж людина активна, непосидюча, а для неї, Моті, то й взагалі був „ангелом-охоронцем”, помічником у її боротьбі з хворобою і у справі видавничій. Їх спільний проект „Хутір Баланін вічно живий” зібрав історію маленької їхньої Батьківщини – у спогадах, світлинах, віршах.

Їх спільний проект – і ця традиційна зустріч у баланінськім лісі. Тепер, без Мотрони, допомагає в його організації Люба Дорошенко, яка прийняла бібліотечну естафету від Мотрони Миколаївни. Люба теж пам’ятає цей мальовничий хутірець, бо родом із сусідньої Курені.

Он там у полі від їхнього хутірця залишився лише цвинтар, а тут, на галявині, Іван Сипливий з друзями-земляками встановив пам’ятний знак: на мармуровій плиті вибиті імена всіх баланінців.

І знову в липні вони зберуться біля цього каменя. Послухати „голос рідної землі, де лежить пуповина”, як писала їхня дорога Мотя.