Лист від бахмачанки Любові Кузьмівни Пастушенко на цьому не закінчується, але вирішила зустрітися з дописувачкою особисто: тема на те заслуговує.

Село Єліно в Щорському районі – це трагедія, про яку воліють не дуже згадувати. Як раніше, за часів панівної комуністичної ідеології, так і зараз, коли про минулу війну дізнаємось багато тієї правди, яку приховувала радянська історіографія. Нас, що виросли на ідеалах соціалізму-комунізму, привчили бачити світ здебільшого у двох кольорах: ось – біле, ось – чорне, це наші, а це – вороги. А скільки ще відтінків у того ж білого чи чорного, а скільки всього намішано в людині! Так і досі тривають спори навколо партизанського руху: чи доцільною була та боротьба, яка оберталася трагедіями для цивільного населення? Така ж участь випала і цьому невеличкому селу нашого Сіверського краю.

 

У 1942 році село Єліно було вщент спалене за співпрацю з партизанами, загинули майже всі, врятуватися вдалося одиницям. У Щорських лісах дислокувалося партизанське об’єднання Олексія Федорова. Нещодавно у розмові почула від свого опонента вислів про партизанський рух як „дубину народної війни”. Так, ці слова стосуються Вітчизняної війни 1812 року Росії з Наполеоном, але тоді, у тих історичних реаліях, напевно, так і було. Наш же партизанський рух був організованим „зверху” – з Москви, що підтверджують і офіційні документи, і спогади очевидців. Про це ж згадував і наш земляк-бахмачанин, М.О.Бережний, у своїх розповідях, зокрема, автор писала ще у 2008 році про зустріч з Миколою Опанасовичем (на жаль, нині покійним). Це ж, власне, просліджується і у всіх відомих книгах радянського часу на цю тему, спогади того ж О.Федорова мають і назву „Підпільний обком в дії” -„направляющая и вдохновляющая сила” була та ж сама партія. Мирне ж населення лісних районів знаходило у рідних лісах прихисток від окупантів, звісно, десь і залучалося до воєнних дій. Це дуже широка і окрема тема, моєю ж метою було просто почути враження людини, яка там жила вже після війни. Після тієї страшної трагедії. Наголошую: це не історичне дослідження, а просто спогади.

„Приїхала я працювати в Єліно у 1958 році. Село розташоване за 28 км від райцентру, в обслуговуванні – два хутори, на відстані 3-5 кілометрів. Стоїть на кордоні: 5 км – Росія, 6 км – Білорусія (зараз – Білорусь – ред.)

Тут Люба зустріла й свою долю: 24-річний Микола був головою сільради. І як вперше побачив її, то вже й не відходив, через рік одружилися. Народився синочок. Як сироті, дитині загиблих партизанів, чоловіку виділили 4 куби лісу, зробили зруб, який і перевезли згодом у Бахмач. У 1960-ому переїхали до нашого райцентру, бо ж Любов Кузьмівна родом із Городища. Молодій сім`ї вкрай важко було без рідних і підтримки: жили на квартирі, робота у неї була аж у Даньківці, а декретних відпусток тоді ж не було – місяць після пологів і все. „Усе життя буду пам’ятати добру людину – тодішнього профкома лікарні, що бачив мої митарства і витребував для мене зміни місця роботи. Перевели у медпункт молочноконсервного, а коли його закрили – на птахокомбінат, зменшилася кількість працюючих там – і його закрили, і останнє місце роботи, звідки вже й на пенсію пішла – медпункт на Хіммаші”.

Квартиру, у якій ми й ведемо бесіду, дали чоловіку як інваліду, а то жили у тій, перевезеній хаті. Любов Кузь-мівна називала її „музей села Єліно”.

Бо ж так дійсно й було – усе їхнє життя пройшло під знаком тієї трагедії. Спогади чоловікові вислу-ховувала лише вона. „Колю, напиши про все це”, - просила. А він відповідав: „Не трави душу, нікому воно не потрібне”, – і жив з тим болем повсякчас. Ніколи не ходив на паради, до Меморіалу. Як його образило, коли не повірили у тодішньому нашому собесі довідці з сільради, що мама його загинула як учасниця партизанського руху! Поїхали тоді до Чернігова, там державний архів підтвердив такою ж довідкою – стали доплачувати до пенсії.

А залишився її Микола Степа-нович круглим сиротою: батько загинув у партизанах, матір фашисти розстріляли, а на руках у  неї була 6-місячна дитина – укинули нелюди у вогонь. Згоріло все село, залишився лише один-єдиний погріб. Миколку з другим братиком урятувала бабуся – встигли утекти в інше село, з нею й жив, а братик після війни помер від голоду. Тітку з п’ятьма доньками вкинули у „душогубку” і відвезли до Гомеля – там і загинули, а її чоловік як повернувся з фронту – дізнався, так і пив усе життя, лаяв владу і усіх вряд.

І такою була доля усього села. Це була розплата за допомогу партизанам.

Коли верстався номер, до редакції надійшли офіційні документи, які потребують негайного друку. Тож продовження цієї зустрічі читайте в наступному числі „Порадника”.