Для Григорія Якимовича Лисенка із Зеленівки у рік звільнення почалася військова служба. Потрапив молоденький солдатик одразу в Київ, потім звільняв Білорусь. Особливо жорстокими були бої під Бобруйськом. І про „катюші”, від яких і „земля горіла”, і про героїчних своїх побратимів – багато про що розповідав фронтовик у довгій нашій розмові, але мені так і врізались в пам`ять оті „англійські ботинки”. „Так натирали ноги – до кровавих мозолів, хоча портянки хороші були. Отака доля піхоти, казали: Піхота - пройшов кілометрів сімдесят  і ще охота...” – гірко жартує ветеран. „А як же Ви терпіли?” „Та про ноги тоді забували – аби вижити, думали...” На його піджаку – головна нагорода минулої війни, „Медаль за відвагу”, а у тілі – навічна згадка про неї осколками в руці. „А от Лукашенко мене знайшов. Прийшла листівка-трикутничок з Білорусі – вітають свого визволителя. І як вони знайшли?!”

 

Жінка літнього віку розповідає про свого батька, до якого приходить на Меморіал щороку, Кошеля Семена Йосиповича. „Загинув тато під Німеччиною десь. А бачила я його востаннє на Спаса, коли відходили наші. Останні ешелони з Бахмача уходили 19-го. Мамі сусідка сказал: ”Там на вокзалі твій Семен”. Мама наготувала нам із сестрою корзинку з пиріжками, ми й побігли до тата. Притислася я до нього, думаю – нікуди більше не піду! А він каже: ”Ідіть та скажіть мамі – хай виходить у п’ять до поїзда, будемо їхати”. Ми жили якраз поряд з колією у селі Бахмачі – зараз це вулиця Чапаєва. Вийшли з мамою, їде потяг повільно так і якраз повз наш город. Розчинились двері – стоїть батько, мама як крикне: ”Семен!” А вона вагітна була – так і родила там. А потім у вересні увійшли німці – всякі були. До нас прийшов здоровий такий, у чорній формі, тиждень жив. Нас із ліжка зігнав, сам улігся. Але не обіжав, ні, а ще й хліб нам носив. І мадяри ж з ними були, так одного разу матері кажуть: ”Бери мішок – ходімо!” Дали цілий мішок просяного хліба, ох і добрий же. Побачили ж, що нас, дітвори, у мами багато...”

Слово «звільнення» для фронтовика, військового фельдшера Івана Опанасовича Ковтуна має своє значення. На все життя запам’яталося. І довідку про те збері-гає: „...свою вину перед родиной искупил мужеством и отвагой”. А виною був полон, коли його, пораненого, німці підібрали на полі бою. І ось рідна радянська армія звільнила – про це також є довідка у архіві ветерана-визволителя:

 „Справка дана бывшему военфельдшеру Ковтуну Ивану Афанасьевичу в том, что после освобождения из фашистского плена 23 февраля 1944 он был направлен в лагерь НКВД для проверки, после чего направлен в 14 штурмовой батальон”. Штурмовиків називали смертниками, бо ж кидали їх прямо під кулі, виживали одиниці після такої „проверки Родины”. Він вижив. Щоправда, врятувало йому життя, як не парадоксально це звучить, поранення. І врятувала від смерті червоноармійська книжка. Зберігає її, прострелену, ветеран.

 

Підготувала Н. Теплова