Років  тридцять тому  на залізничному вузлі  трудились  представники династії Шульганів. Першим прийшов сюди ще до революції Оксентій Петрович, працював прийомоздавачем. Син  Фотій Оксентійович трудився в паровозному депо, готував локомотиви у мандри сталевими магістралями.  По його шляху пішли сини і донька, до яких приєдналась ще й одна з невісток. Дружина Михайла Фотійовича  Катерина Трохимівна працювала майстром хлібозаводу, який теж був  під-відомчий залізниці . Нині всі на заслуженому відпочинку, а декого вже й немає серед нас.  Залишилась на  «чугунці» лише Фотієва онука Любов Бадай, працює у техконторі.  А ще, треба сказати, ця династія  мала двох Почесних залізничників:  батько  Фотій Оксентійович і син Михайло Фотійович.  Останній давно на заслуженому відпочинку, скористався тим правом, коли в трудовій книжці накопичився стаж  майже в  48 літ.  Ветерану, не дивлячись на його 83 роки,  не сидиться в  квартирі – часто зустрічаю його на міських урочистостях, на районних заходах.  Інколи  душа Михайла Фотійовича рветься до поїздів, то приходить на вокзал. Якось тут  і почалася наша розмова  про його шлях на залізницю. Це здалось цікавим і пізніше зустрівся  з ним спеціально.

Дитинство було не зовсім таким, як у більшості сільських ровесників. Родина мала двох залізничників, а ще рідне село Бахмач навпіл  перетинала сталева магістраль. Колії пролягали зовсім поруч з домівкою. Коли підріс, то саме сюди приганяв гусей, а пізніше приводив і корову.  Захоплено спостерігав, як під веселе цокотіння коліс ешелони немов  розтавали вдалині за обрієм, поспішаючи до загадкової Білорусії. Час від часу рухались пасажирські поїзди, він привітно махав рукою і більшість пасажирів відповідали тим же.

 

Якось батько взяв із собою  в депо, той день пам’ятає й досі. Машиніст-добряк запропонував піднятись у кабіну, кочегар показав, як розтуляються двополовинчаті дверцята топки.  І навіть дозволив  шпурнути  у  пекельну  вогняну  стихію  лопату вугілля.  Відтоді  у церковні свята, коли домашньої роботи  випадало менше, він найчастіше вирушав до батька. Привід знаходився завжди - відносив чи гарячого борщу, чи куліш, чи вареники. Михайло вже перезнайомився з багатьма локомотивними бригадами, звично підіймався на паротяги.  Умів зрушити паровоз з місця -  накручував у потрібний бік реверс, давав обов’язковий гудок і поволі-поволі  відпускав важіль подачі пари. І кожного разу дивувався, як, підкоряючись його волі, величезна, важенна машина, засичавши десь під колесами, легенько, слухняно зрушувала з місця.  То були найхвилюючі, найщасливіші миті. «От би наші хлопці побачили!» -  гордо ловив себе на думці. Може, тоді й вирішив, що обов’язково стане залізничником. Паровозики були не такими, як височить нині на п’єдесталі біля вокзалу.  Цей більш сучасний. А тоді локомотиви були  приземисті, серій ОВ і Щу.  Найчастіше називали їх  «овечками» та «щуками».

Повертався з депо звичною дорогою.  Крокуючи по шпалам через «київський» міст аж до села. Біля мосту стояв блок-пост «Сєвєрний». Тут  працював один із родичів, то хлопчина часто заходив і сюди. Із другого поверху приміщення  по-інак-шому виглядали і колії, і потяги, і семафори, які  своїми  піднятими крилами запрошували  в гості на станцію. Не знав тоді, що багато років з чотириповерхової висоти так само  буде проводжати  поїзди у кількох напрямках. 

 

 

Велика Вітчизняна  увірвалась у мирне життя і переламала звичні будні вщент. Недавно сріблясті , майже веселкові рейки  поблизу хати мовби вчорніли. І рухались ними тепер  зловісні  ворожі паровози. На платформах стояла німецька бойова техніка, біля якої  юрбились зухвалі вояки:  реготали, співали, грали на губних гармошках. Підліток дивився на все те  з болем.  Ходити до залізниці перестав.  Та скоро  ті паротяги  все частіше стали повертатися обшарпаними. Нерідко тягнули вони  печальні платформи  із понівеченою технікою, все частіше траплялись вагони  польових пересувних госпіталів. Тут фашистам вже було не до пісень.

Узимку 1943 в селі спалили живцем кілька десятків чоловік. Те дикунство жахало всіх, тепер Михайло чекав,як ніколи, повернення своїх. З’явилось у підлітка ще одне бажання: стати військовим, аби вже ніколи не пустити ворога на рідну землю.

Уже після війни закінчив десятирічку. Аби здійснити  обидві  мрії одночасно, вступив у військове залізничне училище. Перед тим, правда, встиг попрацювати один рік стрілочником. Училище було в Сталінграді, провчився два роки, але  повну програму підготовки військових спеціалістів-залізничників  згорнули – то був час хрущовської відлиги, коли відбувалися значні скорочення  в армії. Михайлу Шульгану  присвоїли звання лейтенанта і відправили служити на Кольський півострів у Петрозаводськ.  Уже звідти він перебрався до Калуги, а ще пізніше  - у рідне місто.  Тут призначили черговим по станції Бахмач-Київський. Його брати  Іван та Петро працювали складачами, сестра Галина – у техконторі, її чоловік , Микола Григорович Бадай, - оглядачем вагонів, невістка Катерина -  квитковим касиром. Потрапила родина і в кадр: династію Шульганів до ювілею Південно-Західної залізниці знімало телебачення.

У 1966 році Фотій Оксентійович  отримав звання Почесний залізничник, а через  двадцять років удостоївся цієї честі і його син, мій співрозмовник – Михайло Фотійович. Згадує, як у Москві  вручав значки  і вітав  з  винагородою тодішній Міністр шляхів сполучення  Борис Павлович  Бєщєв. З’їхались тоді у столицю  кращі залізничники з усього Союзу. Серед них виявився і давній знайомий  по Петрозаводську.  Гостювали у Москві кілька  днів, то наговорились доволі.  Дізнавшись , що у родині Шульганів два почесних залізничники і що вони ніяк не розв’яжуть свої житлові проблеми,   давній приятель  порадив  звернутись до їхнього начальника Північної залізниці ,мовляв,  той обов’язково допоможе.

У наступну відпустку Михайло Фотійович подався у Мурманськ, а тижнів  через два  на станцію Бахмач  прибув  звідти  напіввагон, завантажений буді-вельною деревиною.  Матеріалу вистачало аж на три хати. Спочатку  вирі-шили звести будинок батькам. З ними мав  залишитись і найменший  з братів  Петро. А потім підійшла черга і до старших.

Найнапруженішими, але  і найцікавішими  роками праці  вважає ветеран період реконструкції  залізниці під електротягу. Пригадує, як складно  обладнувалось  колійне  господарство, монтувалась контактна мережа, адже  рух поїздів не припинявся ні на день.  Людей не вистачало, залучали з інших ділянок. Одного разу  це ледь не призвело до серйозних наслідків. Спеціалісти з маленьких станцій не мали достатнього досвіду роботи з таким інтенсивним рухом. А проходило тоді до 90 пар поїздів. Того дня пасажирському потягу на Москву помилково  перевели  стрілку на невірний маршрут і він із звичних колій  звернув на Бахмач-Гомельський. Машиніст тепловоза був досвідченим. Угледівши небезпеку, відразу ж включив гальма. Сприяла швидкій зупинці  й та обставина, що  залізничні колії тут тягнуться вгору. Завдячуючи пильності, серйозної аварії не трапилось. Але стрілки потяг порізав, то мусили  пускати поїзд  за незвичним маршрутом через Бахмач –Гомельський. Почались розбирання. Винуватими визнали кадровиків. Горе-стрілочників повернули на їх полустанки, а штатних відкликали з відпусток, організували роботу в три зміни. І залізниця працювала вже без прикрих інцидентів.

Той випадок ще раз нагадав про головне правило залізниці: безпека руху поїздів – головне. Відтоді й Михайло Фотійович став більш ретельно ставитись до занять, які регулярно відбувались на вузлі. Слідкував, щоб його підлеглі шліфували тут професійну майстерність. Все частіше задумувався про підготовку заміни. Звернув увагу на виваженість, дисциплінованість і розсудливість оператора  Раїси Нікитенко. Давав їй завдання підміняти чергового, тобто себе, підстраховуючи  її дії.  Але поправляти  залізничницю не доводилося. Та стала заміняти  чергового по станції в разі його відпусток, а згодом Раїса Петрівна  повноправно очолила зміну і пропрацювала до пенсії, уміло виконуючи свої  обов’язки. Сам же Михайло Фотійович до заслуженого відпочинку, майже 10 років, працював заступником начальника станції.

Почесний ветеран вже давно на пенсії, але до залізниці  приріс душею. Тому ще  й сьогодні  приходить до колій, до потягів на вокзал, інколи зупиняється  біля паровоза, що  застиг,  прикутий  до рейок.  Згадує свою юність і про мрію, якій він не зрадив.