Говорити з Іваном Опанасовичем Ковтуном завжди цікаво і повчально, не бувало випадку, щоб не дізнався чогось для себе цілком нового. Мене вразила нещодавно вичитана фраза, мовлена Богданом Ступкою: „Є старі люди, які з віком мудрішають, а є  - навпаки...” Івана Опанасовича, безперечно, можна віднести до перших. Це людина, яка все життя дуже уважно придивляється до світу, постійно вчиться, пізнає, вдумливо аналізує і робить свої мудрі висновки. Він дуже дивується апатичному ставленню більшості до навколишнього світу – моя хата з краю, мовляв, аби мені було ситно і спокійно. Ніколи не розумів цієї міщанської психології. Розповідав, що коли працював (фельдшером на залізниці), кожного року використовував свій безкоштовний квиток для поїздки до цікавих місць, об`їздив практично весь Союз. І коли приїздив – одразу шукав музей, також по можливості (тоді з цим було важкувато) – храми.  Бачу сльози на очах цієї сильної людини, ветерана, що пройшов усю війну і два полони – німецький і радянський, у двох випадках - незмінно.  Коли говорить про жінок на війні. І взагалі – про жінок, при згадці про свою покійну дружину. І друге – про голод.

- Не можу, коли хтось в цьому сумні-вається чи так собі байдуже говорить: „А було, чого про те згадувати”. Я все це пережив, ми з пухлими ногами ходили, я бачив померлих від голоду – це так страшно, що словами не передати... Гріх великий у цьому сумніватися.

 

Як тільки організувалися колгоспи, нас, школярів, посилали полоти зернові, виривати з них бур’яни. І ось одного такого дня, коли пололи ячмінь - виривали свиріпу, й помер мій двоюрідний брат Митя. Полягали ми на купах свиріпи відпочити, а потім наш бригадир – бригадирами у школярів були вчителі – говорить: „Усе, відпочили, треба йти в гони”(„гнати” полем – означає туди пройти ряд і назад). А Митя попросився ще трохи полежати, заслаб. Щось немає нашого Миті довго, глядь – а він вже мертвий. Бо ж голодні були (то був 1932-ий). Давали хліба по 100 грамів, і хоча видавав його ж батько, та навіть сину непомітно додати не міг. Контроль був страшний. Якщо виходив більший шматок, то відрізали, а менший – так прикріпляли до пайки сірником чи паличкою, і ані більше – ані менше. А ще - трохи супу: такий, що пшонина пшонину доганяла, і шматок солоної, як ропа, тріски. Після тієї риби пити дуже хотілося. Води, правда,  було вдосталь – водонос розносив. Отож, може, Митя багато води випив, то й серце не витримало, чи що. А ми з сестрою прийшли ввечері з поля, це був сусідній радгосп – йти за кілька кілометрів треба, батько як глянув на наші ноги – а вони пухлі. Сам не пішов на роботу в колгосп, залишився нас лікувати. Як? А відгодовувати, бо ж то попухли ноги від голоду. Наварив нам юшки з конюшини, так добре я це запам’ятав. Бо, каже, навіть для коней вона добра, корисна, сил їм додає. Батька за „прогул” виключили з колгоспу, та воно ще й краще виявилося, бо пішов працювати у сусідній радгосп, а там на трудодень аж 1 кг хліба давали!

У колгоспі зерна на хліб теж давали – те, що виявилося непридатним для здачі державі, некондиційне, сире. Сушили його на черіні печі, спробують „на зуб” – сухе, можна пекти. А пекли на пирії. Так, не дивуйтеся, такі „дрова” у селян були тоді, з усього примудрялися. Як ото поле пололи, дітвора той пирій витягувала на дорогу  і кожен свою мітку ставив – паличку абищо. А потім, коли висихав бур’ян, забирали ті купи й топили їм піч, пекли хліб», - не витримує Іван Опанасович, утирає очі, не може більше говорити.

 

Н. Теплова