Цієї осені  Рубанська  школа  відзначила своє 150-річчя. Не лише в районі, на всій Чернігівщині не знайдеться й десяти  подібних закладів з такою довгою історією.

 

 

Про цю сільську альма-матер  хочу розповісти не з приводу її поважного віку, виникло бажання згадати людину, яка задумала і збудувала   школу. Це тодішній рубанський поміщик О.К. Рачинський. Він звів не лише школу. Полишив по собі сільську лікарню, обладнавши її  досить сучасною на той час операційною палатою.  Довгий час сюди з`їжджалися хворі з усієї округи. Діяв  у селі  паровий млин, який  Рачинський передав  селянам ще до революції,  і вони   володіли ним на  правах кооперації. 

 

Для заохочення  оволодівати грамотою  Олександр Костянтинович Рачинський  організував у селі читальню – своєрідну бібліотеку періодичних видань тодішньої Російської імперії. Сюди надходили часописи й  газети  з губернського Чернігова, з Києва і столичного тоді Санкт-Петербурга. Було тут по кілька видань найвідоміших на той час літераторів: Тараса Шевченка і Олександра Пушкіна, Михайла Лермонтова і Миколи Гоголя, Григорія  Сковороди й  Івана Котляревського. 150 літ минуло, як відкрили тут школу, майже сто років  немає з нами Рачинського, але ще й досі  згадують вдячні рубанці свого пана добрим словом.

Цікаво, чи пам`ятають у  селі всіх тих можновладців, що  тут господарювали  50, 40, 30  років тому.  Упевнений, що ні.  А от про Рачинського згадують і досі, переказуючи з покоління в покоління, що був у  селі такий незвичайний, як на пана, добряк, котрий дбав про громаду.

Тепле слово знаходять  рубанці  і для колишнього свого голови колгоспу Петра  Астахова. Він продовжив справу  свого давнього земляка. Петро Федосійович збудував нову школу, бо стара вже не відповідала вимогам того дня.

 

 

Зводилась вона в непрості  90-ті, у час розвалу. Але тодішнього керівника  труднощі не зупинили. Немовби відчуваючи, що його земний шлях буде коротким, квапив і проектантів, і постачальників, і будівельників. Він устиг. Сьогодні це один  з найошатніших сільських навчальних закладів . Петра Астахова з нами вже давно немає,  а школа стоїть.  Сюди приходять юні рубанці, разом з ними і малий Владислав - онук Петра Федосійовича.

В іншому куточку району, у Курені,  жив і працював М.С. Міщенко.  Голова  курінського колгоспу теж звів школу, з його ініціативи  збудували дитячий садок і  Будинок ветеранів війни і праці. А ще на фермах, на дільниці механізації було обладнано побутові кімнати, душові, а пізніше  виділили приміщення  для відпочинку, де встановили телевізори, магнітофони, не поскупились на меблі, килими, квіти й картини.  Досвід курінців став  поширюватись не лише  в господарствах району:  на базі тодішнього колгоспу імені Орджонікідзе  проходили  обласні семінари, де популяризувались  надбання наших земляків. 

 

 

 

Миколи Степановича, на жаль, з нами теж немає вже більше двох десятиріч.  Але ще й досі  керівника-новатора, людину чуйної душі згадують добрим словом.  Він дбав і про умови праці, і про змістовний відпочинок тодішніх колгоспників – трударів ферм і поля.

На мешканців і гостей Будинку ветеранів  дивиться  з портрета теплим усміхненим поглядом  колишній голова колгоспу  М.С. Міщенко. Рамка  прикрашена українським  вишиваним рушником, хрещики на якій  поклали  ще років  п`ятнадцять тому руки дбайливих самотніх літніх жіночок, що знайшли притулок у Будинку добра і людського тепла. Зробили це з любов`ю і шаною в знак вдячності благодійнику.  А ще його  ім`я носить в селі одна з вулиць.

Ім`я Григорія Данька в людей на слуху. Більшість знає  його як депутата обласної ради. Багато хто пам`ятає, що наш земляк  - колишній чемпіон Європи з боротьби, призер світових чемпіонатів з цього виду спорту. А ще вони шанують Григорія Володимировича як благодійника. Звертаються до нього найнужденніші. У приймальні депутата обласної ради його помічники ведуть журнал обліку благодійних  справ. Одному допоміг  коштами на лікування,  іншим  - з ремонтом  даху, ще комусь - із придбанням інвалідських візочків. Цих записів більше сотні, за кожним рядком людські проблеми, біль, негаразди.

А згадаймо спортивну школу боротьби, яку заснував у  Бахмачі наш земляк-чемпіон. А яким яскравим святом був чемпіонат України з боротьби, на який з`їхалися спортсмени з багатьох областей, уболівальники  зібрались тоді в залі  районного Будинку культури не лише з Бахмаччини, а й з сусідніх районів.  Наші юні земляки  посіли  чимало призових місць. А згодом  заявляли про себе на змаганнях різних рівнів. На жаль, стихійне лихо знищило школу боротьби. Проте сьогодні Григорій Данько  клопочеться, щоб у  цьому приміщенні обладнати спортивно-тренажерний зал, аби долучити до фізкультури  не лише юних.

Пригадую розмову з давнім моїм редактором М.Ф. Шевченком, який підтримував у колишніх передвиборних перегонах у депутати до Верховної Ради кандидатуру Данька.  Микола Федорович пояснював своїм опонентам, що Григорій  - син простих батьків,  усього в житті досяг власним завзяттям, наполегливістю,  умінням володіти собою. Мовляв, кращу кандидатуру годі шукати, цей дбатиме про людей. Тоді життя розпорядилось інакше.

Коли пізніше Григорій  Володимирович висував свою кандидатуру в депутати до районної, обласної рад, він ніколи не вдавався до модних сьогодні біг-бордів. Найкраща, найдієвіша реклама нашому землякові  - його добрі справи.