Хто продовжить?

  • Друк
Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 
 
Гарний подарунок зробили дорожники, реконструювавши шляхопровід – головні ворота міста. Тепер дворівневий перетин залізниці й  вулиці став зручнішим і для транспорту, і для пішоходів.

Підіймався днями тим ошатним тротуаром і подумав, що найбільше порадів би цьому ремонту наш земляк, мій старший товариш Петро Андрійович Лук’яниця. Багато хто з бахмачан, особливо людей старшого віку, знав цього невгамовного, енергійного чоловіка. Був він залізничником, працював кранівником на контейнерному майданчику, по суті – звичайний робітник. Але була притаманна йому одна риса – не терпів він несправедливості, чиновницької зарозумілості, бюрократизму. Його принциповість помітили, запросили у народний контроль. Всіх, хто намагався жити за рахунок інших, хто обважував, обраховував, обдурював, він наполегливо викривав  і нещадно критикував. Його гострі публікації з’являлись не лише у районній пресі, а й у залізничних виданнях, тодішніх „Рабочее слово” і „Гудок”, де він був позаштатним кореспондентом.
 
У сімдесяті місто потерпало від нестачі хліба, потужностей діючого тоді комбінату райспоживспілки явно не вистачало для потреб зростаючого населення, виникла гостра необхідність будувати ще одну пекарню. Районне керівництво, потурбувавшись з цього приводу і отримавши „зверху” відповідь: „Чекайте, бо немає коштів”, - більше вже це питання не порушувало. От  тоді й проявився бійцівський характер Петра Андрійовича, на той час вже Почесного залізничника, до речі, першого на вузлі. Він почав турбувати різні інстанції не лише у Чернігові, Києві, добрався аж до Москви. І врешті-решт переміг - у Бахмачі запрацював хлібозавод відділу робітничого постачання. До речі, його буханці були найсмачніші, а коштували 14 ко-пійок. „Хліб з Київської” – називали  його бахмачани.

До Петра Андрійовича звертались за допомогою з різних приводів: десь затягують з ремонтом приміщень, не видають своєчасно спецодяг, допускають понаднормовий простій вагонів під розвантажувальними роботами. І він брався за перо.

Тепер чи всі пригадають, як на початку 90-их масово вимикали світло, навіть встановлювали спеціальні пристрої, що обмежували користування сучасними пральними машинами, іншою енергоємною побутовою технікою. Багато з нас змирились, мовляв, так треба. Але і тут зазвучав голос народного дозорця, яким він залишався в душі завжди, закликаючи й інших протестувати проти нехтування їх правами. Роз’яснював, що електрики в Україні виробляють з надлишком, просто комерсантам вигідніше продавати наші кіловат-години за кордон. Ошукані споживачі підтримали Петра Андрійовича -  і енергетики відступили.

Він став одним  із перших правозахисників популярної в ті роки організації із захисту прав людини, створив первинний її осередок у Бахмачі.

Коли прийшов час сказати правду за голодовку 33-го року, почались розмови про необхідність встановити пам’ятник жертвам того рукотворного лиха. Поговорили і забули. Та знову саме П.А.Лук’яниця дослідив, спілкуючись із старожилами, з людьми похилого віку – свідками тих трагічних подій, де саме відбувались наймасовіші поховання замордованих голодом. Таким місцем було кладовище на вул. Гоголя - став домагатись встановлення тут пам’ятного знака. Від нього відмахувались, та він таки і тут домігся справедливості. То був перший подібний пам’ятник на Бахмаччині. Пізніше років зо два домагався огородити той цвинтар, і це зробили, тільки скільки нервів, скільки часу втратив він у боротьбі з бюрократами.
    Ще раніше почав відстоювати право цілого регіону міста на газифікацію . Хто злічить, скільки власних коштів, скільки здоров’я вклав пенсіонер на листування, на телефонні розмови, а час від часу і на подорожі до столичних кабінетів можновладців. У тому, що північно-східна частина міста газифікована, є вагома частка зусиль нашого турботливого земляка.
А ще він бив тривогу з приводу підтоплення того ж мікрорайону ґрунтовими водами, про забруднення колодязів нітратами. Планував домагатись будівництва водогону на цих вулицях і, вже озброєний досвідом спілкування з високопосадовцями, збирав нові матеріали.
Та найбільша проблема, з якою довелось зіткнутись, пов’язана з ремонтом шляхопроводу. На критичний стан асфальтового покриття вперше він звернув увагу ще кілька років  тому, писав про це і в „Пораднику”. Не один я знав про те безрезультатне кількалітнє листування і радив облишити безнадійну справу. На те якось  почув,  що дійсно,  непросто, бо у кабінетах позасідало багато дилетантів, вони не усвідомлюють серйозності ситуації.  Додаткові ускладнення виникали ще і від приналежності об’єкта до двох відомств – залізниці і шляховиків. До речі, Петра Андрійовича більше турбував не стан дорожнього покриття, що було на очах у всіх, а поступове руйнування самого мосту через пості-йне потрапляння дощових  і талих вод на залізобетонні конструкції. «Колись все це звалиться на поїзди під час їх руху», - говорив він і знову дзвонив, писав, наполягав.

 ...Таки достукався, результат наяву. Непокоїть, що навіть не розпочато ремонтні роботи під самим мостовим перекриттям. Клопоту тут вистачить, вода бігла протягом років.

Мій старший товариш пішов в інші світи,  а мріяв і про водогін, і про відродження молочноконсервного, заводу продтоварів... Уже п’ятий місяць немає з нами Петра Андрійовича. У кого вистачить сміливості турбувати київські кабінети, не знаю. Може, розпочату ним естафету підхопить місцева влада? 

Дмитро Лазун

P.S. Від редакції. Ми мали честь вважати Петра Андрійовича другом, старшим товаришем, порадником. Він був активним нашим дописувачем і генератором багатьох ідей. І піщані схили шляхопроводу (розмиті й розриті) фігурували на наших сторінках: залишились вони такими й нині, а їх  ще у 2007 році „досліджував” наш кореспондент разом з Петром Андрійовичем. Упевнені, що аби був живий, і зараз би не мовчав – домагався б вкрай необхідного укріплення насипу, відновлення сходинок на міст, тобто справжнього, фахового ремонту. Бо був Петро Лук’яниця непримиримим противником показухи.