Останні публікації
- Бракон"єра з Бахмача піймано!
- З 15 лютого 2023 року на Чернігівщині встановлено заборону на вилов щуки
- Увага! Оголошення!
- Без світла, але з інтернетом. Робимо потужний повербанк для роутера, (освітлення, зарядок телефонів) у домашніх умовах
- Рибоохоронний патруль повідомляє
- 15 лютого для воїнів-афганців - це свято із свят
- За крок до ЮВІЛЕЮ!!!
- Спасибо от души
- Укрпошта запрошує за «вакциновану тисячу» передплатити «Порадник» та інші цікаві видання
- Повідомлення про оприлюднення проєкту рішення виконавчого комітету Бахмацької міської ради «Про встановлення тарифу на перевезення пасажирів на міських автобусних маршрутах загального користування»
Останні коментарі
-
А де ж конкретні Факти???За Вами теж є "сліди"!
-
Поясню, чому не можна зловживати відносними величинами. Наприклад, у селі проживало 2000 осіб, і ...
-
Внесено всі запити.Так що не хвилюйтесь. В Укрзалізниці не хвилюються.Їм начхати на проблеми народу.
-
Таких марусь треба виставляти на показ з фотографією 18*24,щоб люди знали своїх "героїв".Про які ...
Вони захищали вітчизну
/ 0
- Деталі
- Категорія: Новини міста та району
- Опубліковано: П'ятниця, 02 березня 2012, 21:27
Думав над цією заміткою декілька років. Розпочинав, залишав і знову починав... Важко говорити про війну, пройшовши всі її етапи – усе це пекло. Важко говорити, бо пафосно, героїчно, як із трибуни, не хочу і не можу – соромно перед своєю совістю і пам’яттю мільйонів загиблих і закатованих. Але про неї треба говорити, щоб пам’ятали, щоб ніхто і ніколи не посмів забути цих людей.
Наприкінці 2011 року відвідував вузлову поліклініку станції Бахмач, де працював фельдшером до виходу на пенсію. У бесіді з головним лікарем запитав: „Скільки залишилось учасників війни в колективі?” Анатолій Михайлович Данько відповів: „Один”.
Додому повертаюсь пішки – автобуси на наше село не ходять. А це п’ять з половиною кілометрів. Можна й подумати дорогою. І що ж пригадалося?
Як відомо, усі медики є військовозобов’язаними, як чоловіки, так і жінки. Пригадував, із ким працював із 1952 року. Ніхто ніколи не розповідав, де знаходився під час війни. Нес-ли службу.
Після війни про її учасників довго не згадували, лише у 70-ті роки минулого століття почали видавати посвідчення. 1979 року до Дня Перемоги з’явився заклик: „Фронтовики, наденьте ордена!”
І в нашій поліклініці кожному фронтовику вручили подарунок, вивісили їхні фотографії, накрили святковий стіл. За столом виявилися артилеристи, танкісти, шофери, моряки, адже медпрацівники були у всіх родах військ, на всіх фронтах – від Чорного моря до Північного Льодовитого океану. І тоді трохи й розговорилися, пригадалося минуле.
Зараз не всі імена назву, на жаль, на 90 році життя пам’ять не все зберегла.
Ізабелла Аронівна Калюс була начальником санітарного потягу. Хтось продекламував вірш Володимира Висоцького, не пам’ятаю всього дослівно: про те, що вже відгриміли бої і салютують перемогу, а вагони з червоним хрестом все йдуть на Москву.
Від ред. Ми знайшли „Пісню про кінець війни” В.Висоцького, приводимо фрагмент:
..Вот от копоти свечек уже очищают иконы.
И душа и уста - и молитву творят, и стихи.
Но с красным крестом все идут и идут эшелоны,
Хотя и потери по сводкам не так велики.
... Вот уже зазвучали трофейные аккордеоны,
Вот и клятвы слышны жить в согласье, любви,
Без долгов,
А все же на Запад идут и идут эшелоны,
А нам показалось, совсем не осталось врагов...
Москвичка Валентина Миколаївна Прозоровська втратила на війні чоловіка і сина, працювала у нас реєстратором.
Розговорилися з Миколою Івановичем Скибою. Після визволення села від фашистів у 1943 році його призвали до лав Червоної Армії. Одна гвинтівка на трьох, у своєму, цивільному одязі - на форсування Дніпра. Присвоїли звання молодшого лейтенанта медичної служби, був командиром санітарного взводу, батальйону. І весь час – на передовій. Розповідав мені Микола Іванович про один із таких днів, лише один із багатьох днів на війні. Під Кам’янцем-Подільським разом із земляками – санінструкторами Григорієм Макаренком та Іваном Біланом - захопили німецьку гармату. І вели з неї вогонь по наступаючих фашистах. На сміливців пішли два німецькі танки. Один вони підбили. Другий танк знищив гармату, біля якої загинув санітар Іван Білан. За цей подвиг Микола Скиба був нагороджений орденом Червоної Зірки. Дійшов до Праги. Після війни працював роз’їзним фельдшером ( як і я), а потім – у медпункті вагонного депо.
„Дорогою життя” по озеру Ладога взимку доправляв продукти у блокадний Ленінград, а звідти вивозив євреїв на випадок захоплення міста наш земляк- водій Микола Опанасович Будник. У поліклініці він також працював шофером.
Такими захисниками Вітчизни були наші медпрацівники.
Майор медичної служби хірург І.Кузнєцов і матрос В.Гурин - морфлот, авіатор Ф.Передерій, лікарі О.Цикарев, О.Туманов, Ольга Трохимівна Кучеренко; лейтенанти медслужби Сохацька (на жаль, пам’ять не зберегла ім’я), П.Науменко, М.Пухкал; танкіст ст.лейтенант Г.Башей, старший фельдшер медсанбату Г.Кучма; замполіт окремого батальйону майор Коробко; залізничник, а після війни лікар Петро Петрович Іванько та інші – усі вони пройшли шляхами війни, рятуючи людей.
Іван Ковтун, с. Бахмач
Від редакції. Ми, у свою чергу, хочемо коротко нагадати про самого автора, оскільки його фронтовому шляху вже приділялася належна увага на наших сторінках.
Іван Опанасович також пройшов нелегкими дорогами війни і пережив не тільки фізичні її тяготи, але й моральні. Через місяць від початку війни – поранений, потрапляє в полон. Після – табір НКВС, звідки Вітчизна відправляє воєнфельдшера „змивати кров’ю провину за полон” – 14-й стрілецький штурмовий батальйон, батальйон смертників. Вижив усім смертям наперекір, знову – поранення, 4-місячне лікування і фронт – до Перемоги. Закінчив війну без нагород. Та від того ми не менше шануємо Вас, дорогий Іване Опанасовичу, повірте! І вітаємо, разом із усіма нашими захисниками. Не лише 23 лютого чи 9 травня, ми вітаємо Вас всіх щодня. Живіть довго і спокійно на землі, яку захистили для нас.
Детальніше...