Про нашу Сусанну, Красилівку і сенс життя

  • Друк
Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 
PICT0552
У музичному проекті „Голос країни”  однією з найсильніших вокалісток, безперечно, була наша землячка Сусанна Карпенко. Але у пісенному двобої між нею та Олесею Киричук тренер Олег Скрипка зробив вибір на користь другої.

Відомо, що кожен кулик своє болото хвалить. Що-правда, буває, тільки-но з того болота вибереться, так і заморським птахом стає – про рідну калюжу й не згадає. Та є люди, яких ні багаті краї, ні слава й шана не змінять, і я зрозуміла – чому. Зрозуміла... у Красилівці. Приїхала у це наше мальовниче село, бо образилася на Олега Скрипку за нашу Сусанну Карпенко. І поїхала в її рідну Красилівку до земляків.


Вони також, звичайно, уболівали за свою, вважають її найкращою, із зірковим тренером не згодні. У рідній школі готувалися підтримати в прямому ефірі смсками, та от – не судилося. В усіх розповідях про знамениту землячку першим словом було „скромна”.

 

- Дуже скромна, ввічлива, а яка розумниця – усі предмети на „п’ять”, - згадує свою ученицю класна „мама”, історик за фахом Любов Іванівна Байло. – А мова яка гарна, правильна, як відповідає урок – любо слухати. У шкільному житті брала найактивнішу участь, без неї жоден захід не проходив. Надзвичайно обдарована, та хист до співу був найбільшим. Виступала часто. Усім чомусь так запам’яталася пісня у її виконанні „Ты лети, лети, ласточка моя”. Та цей мій клас був весь талановитий.


І треба сказати, не лише клас. У Красилівці талановиті люди живуть. Тут знаний у свій час хор був, одержав почесне звання народного, а його керівник, Віталій Петрович Ломако - звання Заслуженого діяча культури УРСР. Нині залишилася хорова група. Але й зараз, як виведуть Василь Ігнатко з Миколою Клименком, то у жінок серця тьохкають. Ось на такій співочій землі й зростала Сусанна. Та й рід у них музичний. Розповідає тітонька співачки Ольга Григорівна Марченко – двоюрідна сестра матері Сусанни, Валентини Віталіївни.

 

- Моя мама з батьком Валі – рідні, а всього їх було п’ятеро. Батько їхній, наш прадід Федір найкраще в селі на гармошці грав, по весіллях люди кликали. Мама розказувала, усі сходилися на посиденьки до них, повна хата завжди народу була. Згинув без вісти прадід у війну, і звісточки ніякої не прийшло. І всі 5 дітей теж грали, кожен хоч на якомусь інструменті. Наймолодший Гриша той - на всіх. Мама – на балалайці, а рідний дід Сусанни – на мандоліні. І співав гарно. А бабуся Липа (Олімпіада) дуже багато приказок знала, все примовляла. Дуже добра була, за життя, мабуть, ні з ким не посварилася. Такої ж вдачі і Валя, і Сусанночка. У дитинстві, було, як не зайдеш до них, все щось то малює – малює теж гарно, то плете, то ще щось робить, без діла не сиділа. Змалечку любить працювати на землі, ця любов і зараз збереглась. Бувають вони у селі щороку, садять город, квіти вона любить, понасіває усіляких.


Бабусі й дідуся вже немає в живих, але хату не продають, приїздять на малу свою батьківщину всією родиною, Сусанна - вже з чоловіком Іллею і 9-річною Серафимою. Назвали доньку на честь прабабусі. Теж співає вже. „А Ілля тим літом, як картоплю вибирали, із лопатою в руках і співає, - згадує Ольга Григорівна. – Він же керівник у гурті „Божичі”, де Сусанна”.


Учителі згадували, як вона шкільну дітвору збирала біля фортепіано: як вільна хвилинка, так і біжить в залу, нотну грамоту сама опановувала.


8 класів закінчила у Красилівці, а потім – столиця, навчання, професійна сцена, гурт автентичного україн-ського співу „Божичі”. Вони співають пісні, що відшукують у всіх регіонах країни, збирають по зернятку фольклор.


16 березня АіФ провели із Сусанною онлайн-конференцію, де вона відповідала на питання глядачів. Так от, сказала про свою мету на шоу. Вона прийшла, аби продемонструвати українському глядачеві цей величезний пласт народної культури. „Фольклор зовсім майже не представлений. Я не прагнула до перемоги, мені дійсно хотілося показати, що це є і має майбутнє”.

 

Звичайна сільська дівчина, самородок із самої глибини тієї культури. Від прадіда Федора, який колись навчив грати на гармошці сліпого хлопця.


Оце воно й є – те, над чим не владні ні слава, ні почет, ні високий політ. Коріння своє. Коли воно є – дерево не хилиться. А могла ж сказати, що Київ представляє - давно там уже її життя, родина. Але ж ні, видно, не така вона, Сусанна Карпенко. Пишається своїм родом і своїм невеличким селом Красилівка на Бахмаччині.


І для земляків ти, Сусанно, голос країни.


До речі, відповіла землячка й на моє запитання про Красилівку. „Знаєте, після 30 років нас всіх тягне на батьківщину. І хоч їджу туди, думаю, буватиму частіше...”

 

І трохи - про Красилівку


У понеділок був перший дуже теплий день. І знаєте, що я побачила одразу по приїзді вранці? У селі прибирали. Мели біля магазину і біля школи, наводили лад біля Будинку культури. То не був запланований „суботник” – люди просто прибирали у своєму домі. Підходжу до чоловіка із мітлою, а він виявляється директором цього закладу, у свій вихідний впорядковує територію, за яку, знаєте, й місту було б не соромно. Гарний будинок культури, все заасфальтоване, так і згадався (незлим тихим словом) наш районний - із небезпечними для життя східцями, зате із Іллічем-охоронцем. „А це все – при Леонтію Федоровичу, - розповідає Микола Олексійович Клименко. – Він культуру любив і дбав про неї. Приміщення наше також тоді звели”. Охайно, чисто скрізь, у залі на сцені лежать духові інструменти, упорядковано і ошатно – хоч зараз виступай. „А ми це й робимо, тільки по теплу, а ось на 8 березня – у школі виступали, майже тригодинний концерт подарували нашим жіночкам”. Так, зараз тут не повиступаєш – у мене навіть за цю коротку екскурсію ноги заледеніли. Як і в усіх сільських клубах і бібліотеках, тут не опалюється із 91-го року. Але у фойє – не пустка, дихає життям, стенди на стінах розповідають про село нинішнє та його історію, про славних його колишніх голів. Перший – Олійник Іван Самійлович, а ось – і директор радгоспу Леонтій Федорович Білич. Живуть і зараз його добрі справи – заасфальтовані дороги, майже всі у селі, міцно стоять будівлі й місточки на рукотворному ставі. Чи скрізь таким похваляться? Ось у Пісках також у 1961 році клуб звели, але зараз він вщент зруйнований.


У школі теж затишно і охайно, щоправда, холоднувато. Топлять вугіллям, але учні здебільшого сидять на уроках вдягнуті. Діток, як і всюди по селах, звичайно, мало – 70 у всіх класах. Тож на хор уже не набереш, кажуть, і на ансамбль важко.


На узвишші - церква Різдва Богородиці, поряд – меморіал загиблим односельцям.


Не обійшлося і без гумору. Завершує ряд магазинчиків такий собі „У КВасі”. Читай як хочеш – наскільки фантазії вистачить. А взагалі-то К – це перша літера прізвища. Що не кажіть, теж своєрідний талант у людини.


До речі, у день виходу нашої газети відзначатимуть професійне свято працівники культури. Вітаючи усіх культармійців Бахмаччини, мені хочеться окремі побажання передати красилівським аматорам сцени: аби таланти не переводились на вашій землі. Щоб прославляли її, як Сусанна Карпенко.


Наталія Теплова