На початку червня (6-го)журналісти України відзначають професійне свято. Вперше за багато років його не святкуватиме разом з колегами колишній редактор Бахмацької районної газети І. В. Бойко.

Працювати з ним не випало, бо прийшов у „Радянське село” , коли він вже очолював районну раду на Борзнянщині. Проте Івана Васильовича згадували у колективі бахмацьких газетярів ще багато-багато років. Із спогадів моїх старших колег вимальовувався вимогливий редактор з жорстким стилем керування. А ще всі відзначали його високі організаторські здібності. Це він заклав підвалини колективу, якій пізніше назвуть кузнею кадрів, бо саме з бахмацької газети чимало наших працівників пішли редакторами в інші райони. Минуло півстоліття, а ще й сьогодні цікаво читати шпальти „Радянського села”, коли її редактором був Іван Бойко, а пізніше – його послідовники. Дивує різнобарвність друкованих матеріалів і їх географія. Районка розповідала про життя на селі і у місті, про плідну працю тваринників і хліборобів, залізничників і переробників. Знаходилось місце для замальовок про кращих людей, публікувались творчі надбання читачів районної газети – хтось надсилав вірші чи оповідки, інший пробував себе у написанні гуморесок. Газета мала розгалужену мережу позаштатних робсількорів, проводилось їх навчання. Дехто з них приходив згодом у штат редакції. Співпраця з добровільними помічниками газетярів сприяла висвітленню життя всіх куточків району.

Читабельність газети зростала від впроваджених різноманітних конкурсів: „Краща оповідка”, „Кращий репортаж” і подібні. Популярністю користувались і конкурси на розв’язання шахових і шашкових задач.

Довгі роки друкарня і редакція були одним колективом, то редактор переймався і проблемами технічного забезпечення. Саме тоді з’явилась ротаційна машина з високою продуктивністю, що давало змогу задовольнити високий читацький попит на районку. Тираж „Радянського села” сягав 20-тисячної позначки. Газета була не лише джерелом інформації, часто до місцевих журналістів звертались за порадою, за допомогою. Газетярі викривали тих, хто заважав у будівництві тодішнього суспільства – критичні матеріали були звичною справою, під дорікання підпадало не лише дрібне начальство, а й керівники-„ваговики”.Часто це потребувало не лише редакторської принциповості, а можливо, навіть сміливості, та Бойку цього було не позичати...

У вісімнадцять він пішов на війну. За чужі спини у окопах не ховався, тричі був поранений, кожного разу поранення були важкі. Отримав нагороди, серед них – медаль „За відвагу” , орден Червоної зірки. Перемогою над фашистами війна для нього не скінчилась. Довелось старшині роти приборкувати ще й самураїв на Далекому Сході. Пішов на фронт вісімнадцятирічним, повернувся у рідну Курінь з війни, як виповнилось 25. Ще школярем писав до районної газети, а у роки Вітчизняної неодноразово друкувався у бойовому фронтовому листку. Це і відіграло свою роль - запропонували освоювати журналістику, навчався у Москві. Вже як працював редактором, аби підвищити фах, закінчив заочно Ніжинський педінститут.

„Радянське село” тих років - одна з газет, яку в області ставили за приклад. Такою вона залишалась ще багато років. Коли Івану Васильовичу надали іншу роботу у Борзнянському районі, він вивів його у передові. Сумління нашого земляка було відзначене новими нагородами – поруч з бойовими засяяли орден Трудового Червоного Прапора і два ордени Леніна.

Та за газетою, за видавничою справою скучав і, коли з’явилась нагода, знову повернувся до справи молодих років - очолив обласне управління поліграфії та книготоргівлі.

Керівником називали його вимогливим і навіть жорстким, але районні журналісти запам’ятали Івана Васильовича ще й турботливим. Так, не зважаючи на гостру проблему із забезпеченням житлом, він домігся квартир усім творчим працівникам редакції. Газета мала „Волгу”, бо редактор вважав, що транспорт повинен бути настільки зручним, щоб кореспондент вже в дорозі з місця подій мав змогу накидати в уяві рядки своїх майбутніх репортажів.

Прийшов він у цей світ у січні 1925-го, а пішов у вічність у березні 2012-го. Прожив колишній наставник бахмацьких журналістів 87років, то було цікаве, насичене, багатогранне життя. Пам’ятатимемо його довго.

 

  

Борис Бобришев