Чужа війна - наш біль

  • Друк
Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 
15 лютого вони знову стояли поряд – побратими, сніг м’яко падав на непокриті голови, тиша дзвеніла у зимовому чистому повітрі. І тоді була зима – 15 лютого 1989-го. Тільки вони не бачили там снігу, в спекотному Афгані вони сумували за нашою зимою. І дякувати Богу, побачили її знову – вижили. І зустрічаються тепер щороку тут, у сквері на площі Богдана Хмельницького, біля чорно-мармурової згадки про те, чого не можна забути, не мають права забути – війну і братів, що з неї не повернулись. Стоять мовчки – хіба тут потрібні слова, мовчки покладають квіти до пам’ятника: Олександру Охотнику, Володимиру Висовненку, Олегу Федоренку, Володимиру Іващенку. А ще вони щороку, до цього дня, приїздять до могил загиблих товаришів, відвідують їхніх матерів.

І ти, наш земляк, коли наближаєшся до Григоровки, Фастівців, Гайворона, Тиниці – уклонись тим полям, які увічнили імена цих хлопців, що вже ніколи не пройдуть вулицею рідного села, та життя їх продовжилось у рідній землі. Ніколи не змиритися матері зі страшною думкою, а прийде до поля, яке носить ім’я сина, і наче почує голос його у шелесті хлібів, поговорить – і хоч на якусь мить відлигне згорьована душа.
 
Говорю з одним із тих, хто зустрічався з "афганцями" в 90-ті, як кажуть, за службовим обов’язком. М.М. Литвин очолював в той час відділ соціального забезпечення, ту службу, яка займається питаннями "пільгових категорій".

"Хлопець був такий щирий і схвильований, що не можна було не відкласти всі справи і не розговоритися з ним, - згадує Микола Михайлович свою зустріч з бахмачанином Сергієм Лосиною.- Прямий, чесний життєвий шлях. Школа, мрія про льотне училище, служба в армії – Київ, потім – Афганістан. Про таких, як Сергій, кажуть, що у них – оголені нерви. А як можна було уникнути цього, пройшовши таке пекло? Пригадую, як поверталися в район після служби Віктор Майстренко, Анатолій Горбащенко, Віталій Кочерга – ледь одужавши від поранень, зі шрамами від осколків мін. Важко було їм знаходити себе у мирному житті. Як же знадобилась їм моральна і матеріальна підтримка товаришів, як допомогла стати на ноги”.

Знаю також, що і зараз ця підтримка діє. Юрій Кирлиця розпові-дав, що першими відгукнулися на його біду товариші-афганці: у Юрія Васильовича дуже хворий маленький син.

Крім 173 учасників бойових дій в Афганістані, є у нашому районі, як і повсюди по колишньому Союзу, люди, що побували в інших «гарячих точках». З одним із них мені вдалося поговорити того дня, 15 лютого. Його неважко було «вирахувати» – доволі старший за віком, ніж “афганці”. Підійшовши до нього навмання, я вгадала: Соколовський Микола Миколайович служив на острові свободи – Кубі. «Так, клімат там чудовий, та спочатку трохи голоднувато було, легше нам стало, як пішли наші кораблі», - починає розповідь невимушено, відчувається, що людина довго мовчала. І дійсно: давав підписку про нерозголошення, ніколи ніде про своє «Кубинське» минуле не вдавався до відвертостей. Ну, тепер вже можна.

Потрапив наш земляк туди із Пушкіно, що під Санкт-Петербургом (тоді – Ленінградом), в учебці їх навчали розмовної мови, але з якою метою, ніхто не знав. І коли літнього ранку 1962-го підняли по тривозі, теж не знали. Наказ – перевдягнутися у цивільне, форму – у речовий мішок і - на кораблі. Плили до острова, біля якого зіткнулися інтереси двух наддержав на піку «холодної війни», три місяці. А потім… Що ж - все було. Було страшно, було й цікаво – бачив самого Рауля Кастро, брата знаменитого Фіделя; люди там хороші, дуже привітні. “Листи додому писали? А адресу яку указували?” – чисто жіноче запитання. “Так, десь у півроку раз, адресу на все життя запам”ятав: Москва – 400 і все”. І звичайно ж, домашні не знали, де він служить.

Зараз Микола Миколайович вже на пенсії. Тільки два роки тому отримав посвідчення учасника і то лише завдяки добрим людям, що підказали:” Пиши, добивайся». А все довге життя держава і не думала віддавати борги захисникам своїх інтересів – захищати свої інтереси прийшлося самим. Як завжди.

 
 
Як нам відомо, у районі є ще учасники бойових дій на території Куби та інших держав. Можливо, вони захочуть поділитися своїми спогадами, в письмовій чи усній формі?

Н.Теплова