Company Logo

Останні коментарі

  • А мені, як пішоходу, набридли ваші маневри посеред вокзалу, а щоб не чекати триклятий переїзд, пропоную ...

    Детальніше...

     
  • А де ж конкретні Факти???За Вами теж є "сліди"!

    Детальніше...

     
  • Поясню, чому не можна зловживати відносними величинами. Наприклад, у селі проживало 2000 осіб, і ...

    Детальніше...

     
  • Внесено всі запити.Так що не хвилюйтесь. В Укрзалізниці не хвилюються.Їм начхати на проблеми народу.

    Детальніше...

     
  • Таких марусь треба виставляти на показ з фотографією 18*24,щоб люди знали своїх "героїв".Про які ...

    Детальніше...


Щоб лихо ніколи не повторилося

Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 

Час лікує, він зрівнює окопи минулих воєн, він гоїть найпекучіші рани, стирає найболючіші спогади. Проте є події, про яки не маємо права забувати ніколи. Днями почув радіопередачу про Корюківську трагедію і згадав про жахливі випадки спалення людей на Бахмаччині. Один з таких стався 23 лютого 1943-го у окупованій Тиниці. Відвідував село. Вирішив ще раз поспілкуватися із тамтешніми старожилами – свідками тих жахів. Та з превеликим жалем дізнався, що вже немає серед нас ні Анастасії Яківни Струць, ні Любові Степанівни Кучер.


Могла б поділитися пережитим Марія Сергіївна Грищенко, та стареньку тиничанку забрала до себе дочка, яка живе тепер на Галичині. До речі, у перший день весни Марії Сергіївні виповнилося 89.


Хоча багато з почутого від літніх жінок згадую ще й досі, та не довірився пам’яті і відшукав давній записник. Ось їхні спогади.


- На батьківському дворищі стояла величезна клуня, кілька місяців її використовували для конюшні німці. Пізніше служила нашій родині за призначенням. Якось у лютому до батька звернулися сільські поліцаї, порадили звільнити клуню від реманенту, всього цінного. А через кілька днів стали звозити людей. Я з родичкою спостерігала за всім у вікно, та поліцай помітив і пригрозив нам нагаєм. Ми перебралися у сіни, де було маленьке віконечко, і продовжили слідкувати за тим страхіттям. Нещасних заводили поодинці у клуню, звідки чулися приглушені постріли. Потім нелюди запалили приміщення. Суха, як очерет, клуня спалахнула вмить... Не дай, Боже, бачити, пережити щось подібне, - пригадувала Любов Степанівна. - Очевидно, серед катованих ще залишалися живі. Відчайдушний крик замордованих змушує здригатися душу й зараз через десятиліття. Ревище стояло таке, що ми кинулися під піч, тягли на голови лахміття, затикали вуха. Пізніше дізналася, що сусіди бігли від страхів’я ген у засніжене поле...


- Жила на іншому кутку. Поліцаї стягували решту тиничан на продовження екзекуції, справа просувалася повільно - було багато немічних стариків, хворих, інвалідів. Стягували гурт приречених до управи. Видно, хтось повідомив про події у селі німецьку окупаційну владу. Із Бахмача примчав сам комендант. Він виступив перед людьми, промова зводилася до того, що всі можуть повернутися по домівках. Мовляв, німецька армія не воює з мирним населенням, - розповідала Анастасія Яківна Струць.


А її односельчанка Марія Сергіївна Грищенко поділилася таким:


- У 1943 мені виповнилося 17. Старша подружка вийшла заміж, то гуляла на її весіллі на хуторі Глибокому. Домовилися заздалегідь, що мене з весілля забере саньми батько. До війни він головував у місцевому колгоспі. Та тата і не дочекалася. Наступного дня подалася на примусові роботи до Бахмача. В обідній час розгорнула свій клуночок, та їсти щось не хотілося. Якийсь смуток ятрив душу. Увечері поверталася в село, мене зустріла родичка і попередила, що додому повертатися небезпечно. Сказати всю правду, що кати спалили і тата, і маму, в неї не вистачило мужності.


А негодована худоба тим часом ревіла на весь куток. Жалісливі сусіди крадькома порали живність кілька днів. Нарешті осмілилася прийти на осиротіле подвір’я і я. Там уже поселилися кілька німців. Один з них з некрасивим, рудим обличчям, але, очевидно, з доброю душею, співчутливо поглядав у мій бік. Інколи робив спроби допомогти по господарству, то брався внести воду, то підносив відра з мішанкою, але я боялася, трималася відчужено.


На дев’ятини набралася рішучості і вирушила на місце страти... - Тут Марія Сергіївна вимушено перервала свою сповідь, бо спазми у горлі заважали говорити. – На вчорнілому від горя снігу траплялися хрещики, рештки недогорілих пряжок, залишки взуття. Сльози заважали роздивитися, вже збиралася йти звідти, як вчувся тихий мамин оклик, повернула голову, і тут же погляд вихопив на попелищі неньчин хрещик. Притиснула його до серця, і вже не боячись нікого і нічого, пішла звідти на свою вулицю. Дороги майже не бачила - заважали сльози, такими гіркими вони не були ніколи...


...Тоді, кілька років тому, організувала зустрічі зі свідками тих дикунських злочинів колишня тиничанка Ніна Сергіївна Козловська. Треба ж, того дня зустрів цю жінку у селі. Виявилося, вона прибула на малу батьківщину, щоб відвідати місце поховання її земляків. Щоб вклонитися пам’яті невинно замучених її родичів – тітоньки Маври і двоюрідного братика Вані.


Разом з усіма душі Маври Євдокимівни Тютюник і її малолітнього синочка Івана спостерігають за нами із блакитної височіні і благають не забувати ні про кого і ні про що, аби страшне лихо ніколи не повторилося.


Борис Бобришев

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Пошук по сайту




© 2007-2016 Бахмацька газета "Порадник". Розробка та супровід: 16500.com.ua
При повному чи частковому використанні інформації, розміщеної на веб-сайті, посилання на poradnik.org.ua обов'язкове