Відлуння великого свята
/ 0
- Деталі
- Категорія: Новини міста та району
- Опубліковано: П'ятниця, 05 червня 2015, 10:26
День Перемоги для нас, дітей, - це пам’ятне свято. У кожній родині згадка про загиблих у роки війни живе й понині. Часто чуємо розповіді про ці лихі дні від наших прадідів, читаємо книги, дивимося кінофільми. А напередодні свята Перемоги відвідали музей Великої Вітчизняної війни у м.Києві. 9 травня усі у вишиванках, з квітами прийшли на площу Перемоги, щоб привітати ветеранів.
Раптом з друзями ми побачили, що наші дівчатка вже спілкуються з жінкою. Підійшли і ми поближче й почули таку розповідь:
- Коли розпочалася війна, мені було 6 років. Народилася я в селі Атюша Коропського району. Звати мене Іващенко Єфросинія Микитівна. Я – вчителька початкових класів. Кожен рік приходжу я в цей день до обеліска в рідному селі. Приношу квіти, пишу і читаю вірші, присвячені моєму батькові – Кобизькому Микиті Якимовичу. Мій тато пішов захищати рідну землю від ворога 12 липня 1941 року, а через 2 роки, у 1943 він загинув.
Кожного дня, йдучи на роботу чи в інших справах, я читаю на обеліску викарбуване золотими літерами прізвище та ім`я свого батька. Погляд уже сам протягом багатьох років зупиняється на цих літерах. Уже й зір підводить часом, але місце те вже так вивчила... хоч самого тата, на жаль, пам’ятаю мало.
На згадку про батька пишу вірші, а ще в рідній Атюші організували разом з односельчанами музей про учасників Великої Вітчизнаної війни. Зробили з рушників, зібраних з кожної родини, де були фронтовики, пам’ятну арку. Там же і фото всіх наших ветеранів-односельців. А ще моя збірка віршів „Присвячую батькові”.
Вважаю, що пам’ять про загиблих житиме у багатьох поколіннях. І зараз, коли знову вирує неспокій над Україною, хочеться закричати: „Зупиніться! Не допустіть крові, болю, смерті.” Щоб діти мали своїх батьків, будували мирне життя, треба боротися за тишу і спокій у державі.
Ще довго ми мовчали біля пам’ятника. Жінка плакала. Нам було жаль її, скільки років вона сумує. Прощаючись, Єфросинія Микитівна, віддала нам згорнутий кілька разів, мокрий від сліз, аркуш. Виявилося, що це її вірш. Ще раз перечитуючи його, розуміємо, що таке війна... Пропонуємо його вашій увазі:
Моєму татові, Микиті Якимовичу, до Дня 70-річчя Перемоги.
Мій рідний тату,
Ти всі роки обминаєш хату,
В якій я залишилася сама.
Ти лежиш, а навкруги лише пітьма.
Я тебе люблю й ніколи не забуду,
Скільки жити на білім світі буду.
Я майже не пам`ятаю обличчя твоє,
Таке для мене рідне, дороге.
І обеліск ніколи не обминаю,
Де ім`я твоє вкарбоване навічно
Для мене стало звичним.
Читаю букви позолочені оті,
Вони для мене - святі.
Хай сонце пам`ять береже,
А вітер славу хай несе,
Про тебе рідний, дорогий,
Незабутній, татусю мій.
Якби ти міг, то може б допоміг
Мир на рідну землю принести
Для внуків, правнуків твоїх,
Для українців всіх.
Д.Андрух, В.Роговий,
Д.Потеруха, учні 6 класу
Бахмацької гімназії