В кого є серце
/ 0
- Деталі
- Категорія: Новини міста та району
- Опубліковано: П'ятниця, 02 жовтня 2015, 11:22
По виразу обличчя Василя Миколайовича зрозумів, що цього разу очікуваної розмови не вийде, у директора ПСП „ Авангард” В.М.Булаха бракувало часу. Дізнався, що керівник чекає на приїзд молодого атовця, який втратив руку. Здогадуючись про кого йде мова, намагався згадати прізвище того парубка. Але не встиг…
Під’їхала автівка, із салону вийшла вже знайома мені жінка – мама (нарешті згадав) Сергія Юр’єва, адже писав про нього місяців два тому. Вибрався з легковика й сам Сергій.
У моєму дитинстві і юності зустріти фронтовика-інваліда було звичною справою, але в сьогоденні побачити молодого земляка із вкороченою рукою стало і неістотним, і тривожним, і болісним. Сергій завітав у Курінь, аби подякувати Василю Миколайовичу за його милосердя. Ще тоді, влітку, випадково дізнавшись про біду молодого бійця, В.М.Булах сам розшукав його матір і запропонував Наталії Костянтинівні кошти на лікування. Потім збирали гроші в рідному селі Бахмач, допомогло СТОВ «Прогрес», де працює мати. Не залишились осторонь біди і однокласники, та першим допоміг він, В.М.Булах. Про нього Сергій чув і раніше, але до сьогодні не зустрічався.
Тоді, у липні, автор вперше побачив Сергія на фото випускного альбому. То був скоріше підліток, ніж парубок. За два роки наш земляк подорослішав, змужнів і виріс, став міцніший у кістках, але і погляд, і рухи, і статура видають молодість. А от у очах застигла притаманна дорослим серйозність. І кожне слово атовець промовляє виважено, що зазвичай характерно людям з неабияким життєвим досвідом.
Заговорили вони під яблунею проти контори. Автор встиг зробити кілька знімків.
- Та що ми тут затримались, - звертається до нашого не чисельного гурту Василь Миколайович, - ходімо до кабінету. Там буде зручніше.
Керівник на ходу просить приготувати каву. Молоді конторські дівчата подали чашечки запашного напою, поспішили відкрити коробку цукерок і за столом продовжується розмова розпочата проти неба.
Біда з рукою - не єдине поранення нашого земляка. Тієї ночі він стояв на варті. Дочекався світанку, ось-ось мало зійти сонце. Саме тоді й почув у вологому ранішньому повітрі характерний свист міни. Сховатись не встиг. Фугас вибухнув зовсім поруч, обсипаючи все навколо смертельними осколками. Жалючий метал впився в шию, в груди, безжально зрізав кисть руки. Бойові друзі вибігли з бліндажа вчасно, надали термінову допомогу, запобігаючи втраті крові. І почались госпітальні будні. Кількаразово до Харкова приїжджала мама. А тепер вперше за півроку заявився до неї в гості він сам. Дали на відвідування лише три дні. Це для того, щоб подихав повітрям малої батьківщини, перевідав домівку, зустрівся з друзями. Та першим вирішив герой нашої оповіді відвідати свого благодійника.
Василь Миколайович цікавиться буднями АТО.
- Нас, молодих, було троє: Роман - з Івано-Франківщини, тезка Сергій - з Дніпропетровська і я. Молодь берегли, особливо опікувалась нами Оксана Петрівна – замполіт батальйону. Тривало це тиждень-два, може, з місяць. Але нам не зручно було перебувати у тилу, начебто, ховаючись за чужими спинами. Стали проситись і на вартування, і на бойові операції. Кожен мав військову спеціальність, які набули ще під час навчання у тренувальних таборах. Потім дошліфовували бойову майстерність в умовах АТО. Я досить влучно стріляв з 73-мм гармати БМП-1. І ось ця клята міна. Ну що ж, що трапилось, того вже не виправити. Лікування практично завершене, повернусь до Харкова в госпіталь на протезування.
Вам, мабуть, цікаво, що то буде за штука? Бачили манекети у вітринах магазинів, - пояснює нам Сергій. - Носитиму отаку пластмасу. Це те, чим забезпечить рідна держава.
Сучасний протез із рухомими пальцями, із вживленими нервами, який не лише імітуватиме, а й виконуватиме більшість звичних рухів, коштує дорого – 600 тисяч. Я навіть не сподівався, та мріяв про такий. Але мама, моя мама, не може змиритись з таким станом речей. А дізнавшись нещодавно, що у одній з громад району зібрали своєму односельцю на операцію значну суму, повірила, що знайдуться добрі люди, які допоможуть і мені...
Вони спілкувалися, а я не міг відірвати погляд від його лівої руки, вірніше, від того, що від неї залишилось. Господи, за що!? Намагаємось говорити про різне, але тема розмови знову і знову повертається до подій навколо АТО. Запитую у Сергія, чи є хоча б часточка правди в інформації, яку щойно зустрів в Інтернеті про скудний раціон учасників АТО.
- Знаєте, ситуації бували різні. Не стану приховувати, особисто нас годували кепсько. Докупляв провіант за власний кошт. Про обмундирування і мови немає. Все придбано самотужки. Волонтери, перш ніж проб’ються на передову, залишать все далеко на підступах до лінії вогню. Лише найнаполегливіші довозять провіант, одяг, інші корисні речі на блокпости. Але таке траплялося не часто.
Додає мама: «Сергій у телефонних розмовах заспокоював, мовляв, все у них гаразд. А якось повідомляє, що у них у той день багатий стіл. Виявляється, їм потрапив бобер, свіжина, так би мовити. Тоді стало зрозумілим, як він „гарно” харчується...”
- Зараз там затишшя? - Василь Миколайович продовжує розмову запитанням.
- Та де там, це по телевізору затишшя. А там продовжуются сутички. Між іншим, на другий день після мого поранення снайпер пробив «бронік» одного з наших. Стріляють не на ураження, сподіваючись, що підбіжать надавати допомогу, а це потенційні жертви снайпера. На третій день, як вцілило в мене, міномет вразив ще одного з бійців. Одним словом, радісних новин від своїх колег чую мало.
Атовці до того ж відчувають себе обдуреними. Пригадуєте обіцяне: „ АТО завершимо за два тижні. Кожен день перебування на операції оплачуватиметься 1 тисячею гривень...” Скільки триває АТО, знаєте самі, а тих тисяч ніхто з нас не бачив, як власних вух.
Обережно запитую Сергія, як його зустрічали, сподіваючись почути, що хоч і не з духовим оркестром, так з квітами, що були односельці, представниками влади. Одним словом, урочисто.
- Та ні, стрічала лише мама. Проте скривдженим себе не відчуваю. Я не афішував свій приїзд - зустріли рідні. Правда, з самого Харкова супроводжував мене однокласник і друг Влад Погорілий. Він там навчається, безліч разів перевідував, підтримував і словом, і ділом. Одним словом, справжній товариш.
Дивлюсь на Сергія зволожнілими очима. Якийсь клубок підбирається до горла. Згадую фронтовиків-інвалідів із нашого минулого. Тоді про них піклувалася тодішня держава, дбала про оздоровлення у госпіталях і санаторіях. Протезувала, надавала автівки, а вже якою шаною були оточені...
Василь Миколайович, мабуть, прочитав мої думки.
- Не журись, Серьожо. Сподіваюся, допоможемо отримати такий протез, який хочеш. Перерахуємо тобі 20 тисяч, вірю відгукнуться на твою біду й інші. Всім миром допоможемо...
Треба віддати належне поранему, але нескореному нашому землякові. Він не втратив міцності духу, впевнено дивиться у майбутнє. Як тільки відчув спроможність рухатися і підводитись з ліжка, почав тренуватися ходити заново. Поспішав, аби встигнути подати документи на вступ до Харківського політтеху. Тепер він – студент. Хочеться вірити, що все у нього складеться добре.
Вже на вулиці мама висловила надію, що знайдуться люди з грошима, хто погодиться підтримати її сина. На що завзятий помічник волонтерів Олег Лисун мовив: „Відгукуються на чужу біду не ті, в кого є гроші, а ті, в кого є серце”.
Подумав тоді, що Василь Булах якраз з тих, хто має серце. Хочеться сподіватися, що у Василя Миколайовича ще і легка рука, що започаткований ним збір коштів дасть очікуваний результат.
Борис Бобришев
P.S. Вже після від’їзду Сергія мама поквапилася відкрити рахунок, тому він на її ім’я. Приват Банк 5168755613314430 Савенко Наталія Костянтинівна.