Будемо пам'ятати

Рейтинг користувача:  / 0

Деталі

Категорія: Новини міста та району

Опубліковано: П'ятниця, 29 квітня 2016, 09:55

Цієї весни виповнилося 30 років, як ми живемо після жахливої аварії на атомному енергоблоці в Україні, на древній поліській землі неподалік Чорнобиля. Ця катастрофа різко розмежувала наше життя на «до» і «після» неї, вплинула на нашу свідомість і здоров’я, особливо тих людей, які брали безпосередню участь у ліквідації аварії. Багато наших земляків, більше 500 чоловік, пройшли через це горнило чорнобильської біди. Їм безмежно вдячні всі, хто нині живе, і мають пам’ятати про їхній подвиг усі наступні покоління. Вони врятували наше життя ціною власного здоров’я, за що їм низький уклін. Це чоловіки, інколи жінки, які до цієї вселенської катастрофи займалися своїми мирними справами. Батьківщина покликала їх на нову, небезпечну роботу. Брали їх як військовозобов’язаних, у військову частину через військкомат, адже, як і на війні, ворог не чекав, а в цьому випадку ворог невидимий і вкрай небезпечний.

 Одним із призваних був бахмачанин Іванюк Микола Михайлович. Йому на той час виповнилося всього 24 роки. Але, незважаючи на свій молодий вік, він тоді вже пройшов трудову і військову школу життя. Після закінчення 8 класів СШ № 1 вивчився на фрезерувальника в училищі заводу «Полімермаш», де після цього працював рік. З 1980 по 1982 рр. проходив військову строкову службу в роті зв’язківців у Групі радянських військ у Німеччині. Після демобілізації знову повернувся на завод – виготовляв деталі для бурових установок. На ліквідацію аварії на ЧАЕС був призваний у кінці червня 1986 року до складу Бахмацької трубопровідної роти, яка дислокувалася в с. Оране Іванківського району Київської обл. Рота подавала воду алюмінієвими трубами з річки Уж на всі пункти дезактивації автомобілів(пункти санітарної обробки) у тридцяти кілометровій зоні. Пізніше, після згортання роти, труби були відвантажені в м. Смілу Черкаської області на базу зберігання. 10 їхніх машин повернулися після дезактивації в Бахмач. Були серед них молоковоз і «ГАЗи».

 Микола Михайлович працював одним із 6 зв’язківців, які забезпечували зв’язок між ротою і пунктами дезактивації. Він і його товариші кожний день були у тридцятикілометровій зоні, перевіряючи провідний зв’язок, який ішов узбіччям дороги, по забрудненій радіацією землі. Далі с. Копачі(знаходилося на південь від м. Прип’ять) їх не пускали, там працювали інші. Командиром відділення зв’язківців був Прокопенко Василь Степанович, який до того працював майстром інструментального цеху на заводі. Під час роботи всі зв’язківці одягали респіратори та звичайну солдатську форму, яку повертали кожного разу для прання. У селі Ораному були для цього організовані банно-пральні комбінати. Форм кожний з них мав кілька. Його робота тривала до листопада. Доза опромінення організму становила 20 рентген за тодішньої норми 12. Однак норми час від часу змінювали. Замполітом їхньої роти був Новохацький Микола Миколайович, зампотехом – Іванько Іван та Дергач Олександр, старшиною- Баяков Анатолій Іванович і Генін Сергій Леонідович, командиром –Ямаєв , пізніше – Свинухов Володимир Михайлович і капітан Водолазький, з яким в кінці листопада вони і виїхали в Бахмач. Тоді в роті було 50 чоловік із Бахмаччини. У роті були водопровідні взводи, медики, водії, відділення зв’язківців. У ній були люди із сіл Городища, Часниківки, Тиниці, Григорівки… Годували прекрасно, жили вони в наметах. Одного разу приїжджало керівництво із заводу та з райкому партії.

Не забути, який вигляд мав зруйнований реактор: враження було гнітюче. Усе там було сірим, біля Прип’яті ліс був рудий.

Хочеться надіятися, що ніколи в житті люди на всій нашій планеті не зазнають такого лиха, як це було від вибуху реактора на ЧАЕС. Однак, як відомо, масштабна трагедія на атомній станції через землетрус відбулася в березні 2011 року в префектурі Фукусіма, в Японії. Очевидно, недаремно Німеччина вирішила відмовитися повністю від атомних станцій, які можуть приводити до непоправних наслідків.

В Україні після катастрофи на ЧАЕС у 1986 році залишаються проблеми у ліквідаторів аварії, адже багато хто з них отримали інвалідність. Вони мають пільги на освітлення і на паливо,але цього мало. Їм необхідна додаткова постійна допомога і турбота з боку держави.

Тетяна Стрикун,
директор Бахмацького
районного історичного музею

• < Попередня
• Наступна >