Солдат Перемоги
/ 2
- Деталі
- Категорія: Новини міста та району
- Опубліковано: П'ятниця, 07 жовтня 2016, 10:46
Цієї осені відзначаємо 72-річчя визволення України від німецько-фашистських загарбників. На жаль, більшості героїв-визволителів уже немає на світі, але наш священний обов’язок – через роки пронести безмежну вдячність та повагу до тих, хто дарував нам велике щастя жити під мирним небом.
Є в селі Бахмач куток, який називають Гора або Кустовці. Саме тут мешкає ветеран війни та праці Петро Іванович Лисенко. Уже давно збирався розповісти про його бойовий шлях. Нещодавнє спілкування з ним відродило те бажання, бо виявилось настільки цікавим, що вирішив повідати про це читачам „Порадника”.
Ось як про своє життя-буття розповідає сам Петро Іванович:
- Народився у 1925 році, 10 березня, у селі Білі Вежі в сім’ї селян Івана Васильовича та Уляни Пилипівни. У батьків нас було семеро: п’ять хлопців і дві сестри. Я серед братів - середній. Батьки, діди – хлібороби. Воювати випало мені і старшому брату Олександру, який пішов в армію ще в 1940 році.
Дитинство припало на непрості 30-ті роки.Горезвісний 1933-ій Лисенкам вдалося пережити без втрат.
У 1936 році сім’я Лисенків переїхала в місто Нікополь Дніпропетровської області до сестри батька. Працювали в сільському господарстві.
Перед війною закінчив 8 класів. Тривожна звістка про напад фашистів застала в полі. Почалася війна. У серпні з групою колгоспників переганяв худобу в тил. Наші мадри тривали три місяці й завершилися в Архангельській області. Там влаштувався працювати на залізницю. Хоча виповнилося мені лише 17, рвався на фронт. Декілька раз звертався до військомату, але на заваді ставали молодий вік і „броня”, яка розповсюджувалася на всіх залізничників. Та після перемоги радянських військ під Сталінградом мій терпець урвався - у 1943 році добровільно поповнив лави Радянської Армії.
Перший військовий вишкіл набував у артилерійській учбовій частині на околиці Сталінграда, де дивом збереглися напівзруновані будиночки. Зарахували в обслугу 76-міліметрової гармати. Навчання тривало до весни 1944-го, призначили командиром гармати. Направили на IV Український фронт, потрапив у склад 70-ої дивізії. Воював за Хмельниччину, Закарпаття, Польщу. Був двічі контужений і стільки ж разів поранений. Зимою дивізію передислокували до Польщі, де точилися запеклі бої на річках Вісла та Одер. Біля Кракова на річці Вісла точилися запеклі оборонні бої. Наш артелерійський полк вів арт-дуелі з фашистами. У кінці січня 1945 року при масових обстрілах отримав тяжку контузію і поранення в ногу. Лікувався в польовому медсанбаті протягом місяця. Після зарахували в обслугу станкового кулемета (проти волі, хотів залишатися в артилерії). Біля Вроцлава (тоді – це німецьке місто-фортеця Бреслау) радянські війська форсували водну перешкоду. Кулеметники закріпились на лівому березі, я був навідником. Цілий день фашисти несамовито намагалися скинути плацдарм у воду; не стримували їх, навіть шалені втрати – сотні ворогів залишились на закривавленому березі. І через десятиліття дивуюся, як ми вистояли...
Усього, почутого від ветерана, не вмістити у газетному дописі, тут матеріалу на цілу повість. То був подвиг; і радянських кулеметників нагородили. Так на гімнастерці П. І. Лисенка засяяла медаль „ За відвагу”. У цьому бою нашого героя тяжко поранило кулями в руки і осколками в ногу. Протягом декількох місяців відновлювався у госпіталях, де і зустрів Перемогу.
Потім служив на Закарпатті та Львові. З армії демобілізувався в 1947 році.
Повернувся в рідні Білі Вежі, бо батьки з братами й сестрами після війни перебралися у своє село. Невдовзі одружився на гарній та працелюбній дівчині Варі. У сімейній злагоді та любові виростили сина та двох доньок, які подарували турботливих шестеро внуків та сім правнуків. До речі, у наступному році вони відсвяткували б 70-річчя подружнього життя, але Варвари Олексіївни, на превеликий жаль, не стало в 1999 році...
- Трудився, стаж маю ледь не півстолітній, - продовжив ветеран. - Спочатку більше 30-ти років працював у місцевому колгоспі. У 1985 році переїхав у село Бахмач. Продовжував працювати в агропідприємстві „Прогрес” та техпрацівником у місцевій школі. На заслужений відпочинок пішов лише у 90-х роках - стало підводити здоров’я. Через десятиліття нагадали про себе і купіль у крижаному Одері, і тяжкі поранення...
Ось такий наш земляк. Протягом 30-ти років є членом Бахмацької сільської ветеранської організації. Петро Іванович брав активну участь у зустрічах з молоддю, учнями місцевої школи. Щорічно 9 Травня та 9 вересня - у святкових заходах на сільському меморіалі слави, але останні два роки підводять зранені ноги і руки.
За відвагу, яку солдат демонстрував неодноразово у боях, за щоденний військовий подвиг Петро Іванович нагороджений орденами „Великої Вітчизняної війни”та „За мужність”.
Дивлюсь на Петра Івановича. У руках колишньго бійця вже відчувається тягар прожитих років, дають взнаки і колишні рани, і давні незгоди. Але є щось в колишньому фронтовику, що випромінює впевненість і надійність. Він і його побратими зробили велике діло – переламали хребет фашистському звіру. Їх подвиг пам’ятатимемо вічно.
Володимир Соловецький,
голова сільської ветеранської організації