Свято зі сльозами на очах

  • Друк
Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 
 
„Як ми тільки чекали цього дня”, - у вересні, дев’того числа, чую цю фразу від свого батька. Йому в 43-му було 12. Раніше, молодшим, не говорив – напевне, роки підказують людині, що ж було найціннішим в її житті.  Для бахмачан, переживших німецьку окупацію, цей день залишиться найбільшим святом.

9 вересня 2008 року біля Танка на площі Шевченка  і Меморіалу Слави на площі Б.Хмельницького їх було не густо. Життя котить свої хвилі все далі від тих трагічних і героїчних років, коли дитинство наших батьків забрала війна. А діти наших дітей пам’ятатимуть? Ця думка хмаркою сумніву затьмарює мені святковий настрій. А тут ще й цей метелик... Під час літії, коли лунає:”За воїнів, на полі брані павших, від ран сконавших...” над плитами меморіалу, над нашими головами пурхає чорний метелик. Душа їхня? А потому, після мітингу-реквієму, я чую ще одну фразу, що ріже слух:”Боляче мені за них”. І мені боляче, весь той день було боляче. Боляче, що їх, ветеранів, згорблених вагою років, було лише п’ятеро. Боляче було дивитися, коли вони, не поспішаючи, уходили  від Вічного Вогню у німій розгубленості – наче щось недосказали нам. Чи то ми чогось не зробили для них?.. Короткий мітинг, покладання квітів – і все. Тиша навкруги. 
 
Бахмач звик у цей день до свята. І вони, ветерани, звикли. Концерт був у парку, гуляння, торгівля святкова – раніше, нині нічого цього не було. Говорю з одним - Міщенко Іван Федотович схвильованим голосом: „Ну ось тут недалеко – метрів 300, Лобода живе. Невже не можна було знайти машину, щоб привезти його та й інших? Не можна було лавочки отут поставити, щоб прийшов каліка й посидів?”

Боляче. Тому може, так швидко всі „організатори” і розійшлися – щоб не чути цих болісних слів? Йдемо до старенького „Запорожця” М.Ф.Бридкого – ветеран відвезе побратимів по домівках:Івана Федотовича та Володимира Андрійовича Іванька, нашого Почесного громадянина, який у тому далекому вересні визволяв рідне місто, а сьогодні виступав на трибуні перед бахмачанами .”Це синова машина, - говорить Микола Федорович, - а я вже 15 років на черзі стою, немає поки що”.
Поки що? Боляче. А може ті, до кого зі своїми болями звертаються люди, просто притерпілися до чужого болю, як хірург? І не реагують?

Ми з колегою фотографуємо їх на пам’ять – це все, що ми могли для них. А ще – вислухати, згадати разом з ними ті прокляті, ті святі роки.

На закінчення мітингу міський голова О.Поліщук запросив всіх на концерт – ввечері. Такого концерту Будинок культури, мабуть, не пам’ятає: на оголошений початок, 18-ту годину, там було аж...5 глядачів. В ході концерту підтяглися ще декілька глядачів, і хоча ведуча й зверталась з ві-тальними словами до ветеранів, так жодного і не було. Як і голів(районних, міського), які вітали зранку їх біля Меморіалу. Свято було й правда – зі сльозами на глазах. Боляче... Пораділа, спостерігаючи за малим хлоп’ятком-глядачем, що радісно плигав під музику у залі. Може, він все-таки пам’ятатиме?
 
Підготувала Н. Теплова