„Вибір випав нам...”
/ 0
- Деталі
- Категорія: Новини міста та району
- Опубліковано: П'ятниця, 26 квітня 2019, 15:51
Трапився днями на очі Дмитро Витюк – член нашої сільської ветеранської організації. Не бачилися, здається, від дня захисника Вітчизни, тобто з самого жовтня. Була справа на Вербну неділю, коли сам Бог велить відпочивати, то не квапилися. Згадав, що Дмитро Олександрович – чорнобилець, а календар ще вранці нагадав про сумну дату в житті українців – про річницю аварії. Про це і заговорили.
- Так, 26 квітня – найжахливіший день в житті країни. Мій Чорнобиль розпочався, правда, лише через рік, у -1987-му, - ділився ліквідатор. – Ще і тоді зона не стала медом – „дзвеніло” скрізь. Особливе, гнітюче враження справляв саркофаг. Монументальна височенна сіра споруда здавалася монстром, який причаївся, готовий до кидка. Наш взвод виконував різні завдання – довбали зайвий бетон, що протік при зведенні підмурівків зловісного четвертого блоку. Встановлювали датчики на охолоджувальне обладнання, попередньо замінивши кабелі живлення пультів управління. Де б не крутнувся, скрізь фонило. Дозиметр мали на десятьох, за обстановкою слідкували самі. Бувало, радіаційний фон тривалий час залишався відносно безпечним, а тут на - десь „грязь” і „насвітить” тобі за хвилину-другу на велику проблему.
Часто згадував домівку, рідних, особливо скучав за донечкою Юлечкою. І зараз проймає, як згадаю рученята п’ятирічного дівчиська на власній шиї. Наче могла вона усвідомлювати небезпеку, на яку наражалися там, на ліквідації наслідків. Служили зі мною земляки Володя Ціленко з Халимонового і Петро Гримак з Високого. Решта з усього Союзу – здебільшого українці, білоруси, росіяни...
Сам знаю, що співрозмовник - уже пенсіонер, ліквідатор другої категорії отримує пенсію, досить куцу. Не цурається випадкових заробітків – жити якось треба. Є у родині Витюків ще одна донечка, саме менша Оксана разом з батьком побула на морі за рахунок фонду. Було це років 20 тому. Згадують разом інколи сонячну Євпаторію. Це чи не єдине, чим віддячила держава моєму землякові за ті ризики. Правда, наполовину зменшили оплату за електрику та газ. І за це спасибі.
На гранітних плитах викарбуване і його ім’я та сотні побратимів, багатьох серед нас уже немає. Дмитро Олександрович уникає пафосних висловів: „Мусив хтось виконувати ту роботу. Вибір випав нам. Нехай ростуть діти, онуки. Хай пам’ятають...”
Угледів у ліквідатора ось це фото, білопінний квітуючий сад нагадає Дмитру Олександровичу березневий сніг 1987 року, коли вирушав приборкувати оскаженілий атом. Так було, будемо пам’ятати.
Василь Слабій,
голова сільської ради ветеранів