Що таке відчуття голоду?  Відповідь проста: це коли хочеться їсти. Добре, якщо знайдеться пожива. А якщо ні? Тоді людина захворює. Я ніде, приміром, не зустріла наукового терміну, що відтворює стан голодної людини.

Україна пережила три страшних голодомори. Перший – 1921-23 рр., другий – 1932-33 рр., третій – 1946-47 рр. В жодному історико-документальному джерелі не зустрічається згадки чи будь-якої інформації про те, що в Україні будь-коли були проблеми з продовольством. Ні в часи Київської Русі, ні в козацьку добу. І несподівано у ХХ столітті три голодомору?! І списувати ці, м’яко кажучи, красномовні факти на посуху чи інші погодні умови, некоректно.

 

 

З Божою поміччю люди виживали під час голодоморів. Але з власного досвіду я знаю, що про це згадувати, а тим паче говорити комусь ті, хто пережив голод, не дуже хочуть. Буває людина просто говорить: я боюсь. І я їм, відверто кажучи, вірю. Мої кровні рідні помирали від голоду, а ті, хто пережив це лихоліття, стараються поменше згадувати.

От мені вдалося бесідувати з літньою людиною, яка в свій час пережила два голодомори: 1932-33 і 1946-47 років. Ця людина відома жителям села Курінь, багатьом мешканцям Бахмаччини і навіть за межами нашого району.

Михайло Іванович Ільченко пропрацював тільки на педагогічній ниві 40 років, працював і в інших сферах, воював, інвалід Великої Вітчизняної війни І групи. Михайло Іванович був дитиною, першокласником, коли почався голод 1932 р.

– Що залишилося у мене в пам’яті? Це постійне відчуття голоду. Тоді наша родина складалася з 6 людей. Мати, батько, два брати мої і сестра. Я був за «підпаска» - з кількох вулиць гонив корів до загального збору. Господарі корів трохи давали мені їсти. Ця їжа була дикорослинного походження. Ми з сестрою завжди ходили і рвали багато лободи, кропиви, варили таку собі баланду. Ні картоплі, ні хліба у нас не було. Мама ходила на шосту ранку на роботу у колгосп, то їй там видавали порцію кулішу. Так вона не їла, а приносила нам, дітям. Мама, здавалося, жила за рахунок води й повітря.

А батько на той час працював на залізниці. Так коли у нього випадали одгули за перероблені години, то він мав змогу їздити до Ленінграду і там придбати по чотири маленьких буханці хліба. Тайкома їх привозив. І тоді для нас наставало свято. Бо хоч трохи було хліба.

Михайло Іванович витер сльози, що скотилися з його блакитних очей, продовжив далі:

«Їли люди у голодні часи і коріння лопухів, ряст, проліски, лист липи, тирсу, тварин, яких у мирні часи, безумовно, ніхто б не куштував.

Закарбувалося у моїй пам’яті така сумна частівка:

В 32 году їли люди лободу,
В 33 году мерли люди на ходу.

Страшні були ті голодні дні. Не дай, Боже, комусь їх звідати».

Старенький учитель закінчив свою розповідь, і в його сумних очах я побачила стільки страдницького. Це словами не опишеш.

Додам від себе, що Михайло Іванович виростив трьох синів. Допомагав усе життя людям, бо сам ой скільки горя бачив.

З розповіді шанованого усіма Михайла Івановича постає жахлива картина людських страждань. І я задаю собі питання: “Чому одні люди завдають страждань іншим?”. Відповіді таки дати не можу.