Ліквідатор, якому 80
/ 0
- Деталі
- Категорія: Новини міста та району
- Опубліковано: Субота, 24 квітня 2021, 12:30
Життя багатогранне. Є у ньому дати, про які згадуємо з радістю, а є і такі, що викликають сум і печаль. Серед останніх датована 26 квітня. Українцям не потрібно нагадувати, що це пов’язане з Чорнобильською катастрофою. Минає 35 років від дня аварії на ЧАЕС. З цієї нагоди вирішив зустрітися з одним із ліквідаторів наслідків техногенного нещастя. На С.Д.Стрільця вибір випав не випадково. Він один з найстарших приборкувачів лиха.
- Станіславе Дмитровичу, розкажіть про ваш шлях до Чорнобиля.
- До аварії не уявляв, що існує таке місто, а потім і воно, і Прип’ять вкарбувалися у моє життя. На жаль, у багатьох родинах ще й досі озиваються вони пекучим болем і стражданнями: хтось мусив залишити обжиті місця, чимало сімей втратили родичів. Одні загинули в перші години, дні, тижні після вибуху, інших оскаженілий атом наздогнав через роки.
Час від часу роздивляюся знімок 35-річної давнини. На світлині ліквідатори-чорнобильці гуртом. Більшість сфотографованих знав і пам’ятаю, з декількома знайомий ще до аварії, Згадую своїх земляків-побратимів, а в першу чергу – односельця-тиничанина, свого ровесника і однокласника Василя Івановича Іващенка. А як забути командира батальйону Володимира Усачова, майорів - Володимира Свінухова і Михайла Сорокуна, старшину Анатолія Баякова. Їх забирали різні хвороби, але знаємо: це помста приборканого реактора.
- Ми прийшли пізніше, коли перші сміливці вже виконали певну роботу – були виявлені і окреслені найнебезпечніші ділянки, дезактивовані окремі з них, сам реактор засипали сумішшю піску із сполуками бору, що в якій мірі стабілізувало стан четвертого блоку. Настав час рутинної справи, і скрізь: для дезактивації техніки, для роботи банно-прального господарства, на вузол виробництва будівельного бетону - була потрібна вода. Спочатку доставляли автоцистернами, обсяги зростали, мусили згадати про трубопроводи.
У нас у місті дислокувалася трубопровідна військова частина. Чимало бахмачан були в її резерві, відбували військову перепідготовку.
- Прибули в Оране – село на Іванківщині, де радіаційний фон залишився близьким до норми. Тут уже розташували військове наметове містечко – почалися чорнобильські будні. Трубопровідники монтували водогін, прокладали і саму трасу, встановлювали і насосні станції. Справа потребувала оперативного вирішення – поспішали. Мені доручили транспортувати труби, доставляв безвідмовним ЗІЛ-157, три автомобільні мости виручали на бездоріжжі після літніх злив.
Двічі довелося бути впритул до пошкодженого блока. Він усе ще „світився”, тому тут не затримувалися. Та і сам вигляд споруди із знівеченим дахом навіювала пригніченість. Кожен ліквідатор мав персональний накопичувач радіації, мій „назбирав” 15 одиниць. У товаришів ті накопичувачі показували від 5 до 25, ще й досі не впевнений у достовірності їх показань. Там було більше формальності, ніж об’єктивності.
- Дозвілля скупе – газети, найчастіше вчорашні, інколи потрапляв на очі затертий журнал. То зраділи приїзду у батальйон самодіяльників з рідної Бахмаччини. Здається, не був на змістовнішому концерті, ніж на тому біля наметів. Ще довго наспівував у кабіні ЗІЛа почуті мелодії.
- Озираючись нині на ті події, усвідомлюю, що робив з ліквідаторами дуже необхідну справу. Стосувалася вона і мене особисто, моєї родини, адже захищав від лика своїх доньок, чотирьох ще ненароджених тоді онуків і правнука Нікіту. А ще як згадаю порожні села зони відчуження, запнуті поліетиленовою плівкою колодязі, здичавілих котів і собак, порослі бур’янами городи, вулиці і поля, боляче стає за сплюндрований куточок нашого неповторного Полісся. Ми рятували наш край.
Так хочеться, щоб жили у щасті, радості, достатку. Думаю: вистачить уже українцям тих випробовувань, які випали на нашу долю.
Спілкувався Борис Бобришев