22 листопада Бахмач, як і вся Україна, вшановував пам’ять українців, які стали жертвою безжальної політики 30-х років, більшовицької політики: "Когда враг не сдается, его уничтожают". Ворогом було селянство, яке силою і жорстокістю примушували до колгоспного устрою, знищували його природнім шляхом – голодом. Це важко осягнути розумом, але це не повинно стертися з нашої пам’яті. Саме тому так наполегливо (що інколи не знаходить розуміння і підтримки) проводить наш Президент свій задум в життя: створити всією Україною музей пам’яті. Він постав у Києві, а в кожному місті й селі – пам’ятником чи хрестом, який тепер вже ніколи не дозволить людям забути.

Бахмачани зібралися того дня у районному Будинку культури. На сцені з жалобною емблемою - фігури у чорних плащах з капюшонами і лампадками в руках, а у центрі – дівчина у вишитій сорочці - ненька-Україна, що до неба  звертає свою молитву: «Порятуй, Боже, моїх дітей». Голос квилить-благає, а небо мовчить. Та говорять люди з екрана – демонструється фільм, зроблений аматорами у Бахмацькому районі. Звучать спогади людей, що пережили ті страшні часи. «Діти голоду» – жителі Бахмача, Курені, Тиниці, Григорівки...  Моторошних спогадів багато, та мене вразив один –  Стельмах Ганни Тимофіївни з Фастовців. Усі згадують, що забирали «продкомісії», хто це робив – навіть імена називали односельців; що їли у голодовку (рецептів яких тільки ми почули!), а ця жіночка – про жахливий, нелюдський вчинок не комісарів, не можновладців, а... Ось послухайте, дослівно.

 

«Поміж нас жили сусіди. Мати цієї дівчинки рано померла, а вона осталася при братові матері, вона була старшіша від мене – мені було 13, а їй 12-ть. І вона, сирота, у цей голод полізла до когось у город і вирвала картоплі, а люди йому сказали: «Твоя Дунька крала картошку». То він її як прикував до підвалини цепом, так воно, бідне (плаче Ганна Тимофіївна у кадрі, хусточкою втирає очі), так і умерло».

Скажіть, люди, яких ще треба катів нашому люду, як вони самі, своїх рідних  - «цепом до підвалини»?! А ті, хто жалівся цьому дядьку, теж не бідну сироту пожаліли, а свою картоплю?!   Всі інші, теж страшні спогади, для мене зблідли перед цим. Чи не від того і стають можливими геноциди проти людей, коли люди самі це допускають, мало того, допомагають своїх братів катувати. Я не згодна з Президентом – то був не геноцид, а найтяжчий гріх - гріх братовбивства.  Ось із цим як бути, які «заходи» проводити?

А в той день у Бахмачі мене ще вразило, що коли вся Україна на чолі з Президентом відзначала 75-ту річницю Голодомору, і в Київ з’їхалися навіть з-за кордону, і метроном відстукував загальнонаціональну хвилину мовчання, і країна запалила свічки, в нашій залі не було перших осіб району і міста. Замість них були заступники, працівники апаратів. Щоправда, напередодні покладали вінки до Хреста жертвам голодомору на кладовищі. Та в той день, коли природа плакала дощем весь день, в залі здебільшого були школярі з вчителями.

 

Н. Теплова