В минулому номері «Порадник» порушив питання тепла, тобто його відсутності в оселях бахмачан. Напевне, прочитавши публікацію, до нас зателефонували з Городища – ситуація схожа. В місцевій школі надто незвичний принцип опалення. Поїхали подивитися власними очима. Веду розмову з директором Городищенської школи Доброрізом Миколою Петровичем.

«Так, дійсно, ситуація у нас не зовсім звична – топимо в позаурочний час. Нашій школі, і котельні разом з нею, більше 40 років – у 1967 році побудована. І нікому  до минулого року і в голову не приходило ставити під сумнів її (котельні) безпечність. А у 2007 році заборонили її експлуатацію з огляду на небезпеку. Справа в тому, що вона знаходиться під будівлею школи, в підвалі.  (Чули й ми, начебто були десь трагічні випадки. Звісно, це діти, й аргументи тих, хто заборонив, зрозумілі.- Н.Т) Чому ж 40 років мовчали? Та як би там не було, опломбували. Городище нині газифікується, то маємо надію, що торкнеться це і нас, планується встановлення модульної газової котельні, вже нібито й придбаної, тільки поки що не оплаченої. Але це – плани, а зараз поки що працюємо ось в такому режимі». Микола Петрович знайомить мене з листом районного відділу світи до відповідних служб області з проханням надати все ж таки дозвіл на експлуатацію  нині існуючої котельні, на початок опалювального сезону він був отриманий з настановою: котельня повинна працювати «тільки в нічний та позаурочний час». Наказом відділу освіти  зобов’язано «директора взяти роботу котельні під особистий контроль». Ось така ситуація. 

 

На момент нашої розмови батареї були теплі, і Микола Петрович говорить, що тримається тепло десь до 13-14 години, тобто до кінця уроків вистачає. Але ж спасибі Богу, ще зими не було!

В школі затишно, по-домашньому пахне смачно – обід скоро. Цікавлюся, скільки він коштує для учнів. Директор розповідає, як на мене, дивні речі: за 1,5 гривні діти мають обід з двох блюд (наприклад, картопля з котлетою і чай з булочкою). Я даю своїй дитині, і вже давно, 2-3 гривні тільки на «перекус»: 1,5 гривні в міських школах коштує лише невеличка булочка. Щоправда, в цій школі овочі мають свої – батьки приносять. А що, і у нас погодились би – майже у всіх в Бахмачі городи є. Може, варто переймати досвід?

А ще мені в очі впала така цікавинка: в коридорі школи на журнальному столику лежить об’ємний загальний зошит з назвою «Книга ввічливості». У ній пропонують дітям – розкажи про свого друга, скажи йому хороші слова. Щоправда, запис лише один, поки що. Чи то соромляться публічності, чи то ми не навчили наших дітей говорити добрі слова?..

Дівчинка пише, яка гарна у неї подруга і радить: «Залишайся такою, як ти є». Хочеться приєднатися до слів юної городищанки: люди, будьте собою. А щодо такого «ввічливого» нововведення школи пригадалися мудрі слова нашої великої сучасниці Ліни Костенко:

...І в житті, як на полі мінному,
Я просила в цьому сторіччі
Хоч би той магазинний мінімум:
— Люди, будьте взаємно ввічливі!
І якби на те моя воля,
Написала б я скрізь курсивами:
— Так багато на світі горя,
Люди, будьте взаємно красивими!

Та повернемось у Городище. Була тоді п’ятниця, 5-го грудня. І напередодні Дня самоврядування зайшла в сільську раду їх привітати. Кабінет сільського голови немов фотовиставка: Городище - у свята і будні, сучасне й історичне. Поряд з фотографіями стоять й картини – фарби потускнілі, видно, що давні, здебільшого аматорські. «Що це?» – питаю. Виявляється, Володимир Іванович Онищенко ввів таку практику. Коли людина відходить у вічність, після неї залишаються й такі речі, що не мають матеріальної цінності, але набагато важливішу – духовну. То голова й просить своїх односельців приносити такі речі: картини, фото тощо. І таким чином кабінет сільського голови-ентузіаста вже зараз став чимось схожим на музей. Гадаю, на прийом до такого кабінету зайти набагато приємніше ніж до офіційно-безликого. На столі, поряд з робочими паперами, купа фотоальбомів. Ось ветерани-односельці. Ось «Наші свята» – Купала, 9 травня, випускні та інші, фотографії живі й безпосередні. Мою увагу привертає альбом «Наша біда». Не здогадуєтесь? – Так, це наша національна біда, в масштабі маленького села: на фото - п’яні обличчя, п’яні подружжя, п’яні молоді компанії. Запитую: «То чи має який результат ця фотовиставка?» Голова сумно хитає головою, ділиться: «Буває, прийде хтось з них, а я відкриваю альбом – дивись, мовляв, це – ти? Деякі божаться – не буду, а кому як з гуся вода».

Але якщо хоч на мить змусила замислитися таке створіння ось ця вловлена мить його життя – і це вже результат, думаю я. Все ж краще, ніж мовчки спостерігати, як спивається наше село. І честь і хвала городищенському голові за цю непомітну роботу над мораллю людини. Адже на цих фото – молоді люди, жінки. І які б економічні чи політичні кризи не були у країні, ця криза – найстрашніша, це виродження нації.

 А в іншому альбомі – люди, яких вже немає. «Не герої, не знаменитості – звичайні селяни, хтось зробив більший вклад в життя рідного села, хтось – менший, але всі вони для нас – дорогі. Одного разу прийшла жіночка на прийом, а я їй показую в цьому альбомі її чоловіка, так, повірите, цілувала й плакала, каже – у мене такого немає, де взяли таке гарне фото? То люди приносять, то в покинутих хатах знаходимо – це ж пам’ять людська».  В коридорі сільської ради вас зустрічає теж історія – стенд про  рідне село, що робили на виставку до 85-річчя району.

 А як зараз, які проблеми турбують? Газифікація, передовсім, говорить Володимир Іванович. «Агродім», якому здали в оренду земельні паї близько 700 жителів Городища,  виділив 500 тисяч гривень на проведення газопроводу, вже проведені центральна і вуличні мережі за їхній кошт, людям треба було за свої гроші лише в дворі роботи завершити, тобто обійшлося кожному десь у 3-4 тисячі. Та газовики ніяк не підключать газ. А люди вже й груби повикидали, й вугілля-дров не запасли, спо-діваючись на блакитне паливо.

З чим люди звертаються до депутатів, які 7 грудня своє свято теж відзначатимуть? Голова показує останні листи. Ось до обласних депутатів Т.О.Марченко і Г.В.Данька звертається М.Н.Логвин. У ветерана, інваліда війни, голови ветеранської організації Городища немає телефона. Михайло Никифорович живе на околиці села, звертається він вже багато років у всі інстанції району і області – обіцяють й досі. Невже така непосильна проблема в наш час загальної телефонізації? Коли у всіх чиновників, до котрих звертався ветеран, по кілька телефонів на столі. Та ж ветеран, який за їхнє й наше з вами життя здоров’я віддав, і просити нікого не повинен, у нього є на те законом передбачена пільга.

І після цього хтось буде браво рапортувати про турботу про ветеранів?! Сподіваємось, прохання захисника Вітчизни не залишить байдужим наших депутатів. Датований лист 3 жовтня. Може, хоч до найближчого свята - Нового року - подарунок поспіє?

Напевне, до людяності й доброти апелює у своїх численних офіційних листах і Володимир Іванович, адже всі вони закінчуються такими словами: «...З надією на позитивне рішення... Хай береже Вас Господь».

Хай береже Господь і Вас, і Городище, - побажала подумки, йдучи тінистою алеєю ялинок, що яскраво зеленіє у похмурій сірості дня біля сільської ради.  І якщо з моїх вражень-фрагментів у читача склався портрет небайдужої людини, була рада подарувати його голові сільської громади Городища Володимиру Івановичу Онищенку.

 

Н.Теплова