Сьогодні Першотравень. Це перше  моє  свято трудової солідарності в умовах кризи. І щоб простіше останню здолати,  всією родиною вирушимо на город саджати картоплю, бо  як буде бульба в погребі, то не така страшна  і криза,  а як буде часничок з цибулькою, то й свинячий грип не такий страшний.  Згадалися Першотравневі урочистості  двадцятирічної давнини. Тоді набивала оскому примусова участь у демонстраціях. Мабуть, не один я ховався за спини товаришів, уникаючи бути «нагородженим» портретом члена Політбюро, або якимось транспарантом із заштампованим гаслом. Здається, більшість чекала, коли скінчиться офіційна частина маршу колон, коли здихаються тієї нав’язаної  ноші і можна буде присвятити решту часу  власному дозвіллю.  Одні у тисячному натовпі шукали свої розкидані святом родини, інші  гуртувались  за інтересами, згадуються  морозиво, солодкий (справді солодкий) лимонад, хтось згадає пиво, а, може, ще щось й гарячіше. Батьки  з своєю малечею  поспішали в парк  на  атракціони, хтось підходив  до величезного катера, найспритніші  в цей час  вже прогулювались гладдю ставка на катамаранах чи човнах.  Ота примусовість забувалась, і  Першотравень перетворювався в справжнє свято, якого сьогодні, відчуваю, не вистачає. 

 

Хочеться усміхнених облич, різнобарвних кульок, граючих на вітрі прапорів (звісно, з іншою символікою) і дзвінкої міді  духових оркестрів,  марші яких  збадьорювали крок.