Світлій пам'яті Євдокії Іванівни Бердник

  • Друк
Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 
Немає з нами Дусі Бердник – чудової людини, люблячої мами, вірної дружини, надійного друга, дбайливого і відповідального бібліотекаря.

Як страшний сон, як потрясіння. Мов карма: „немає”.  Нелегко душі визнати тяжкий вирок долі. Сумують рідні, сумують колеги, друзі, сумують стрункі тополі, що зустрічали її по дорозі в пекельну спеку і в люті морози, зустрічали і проводжали: з роботи на роботу, день у день, рік у рік.

Сумують тяжко (я відчуваю) книги, якими вона опікувалась: любила читати сама і щиро раділа, коли читали інші. І чим більше читачів, тим краще. Ні, вона не стомлювалася заповнювати читацькі формуляри, шукати потрібну книгу, навіть і тоді, коли ця книга була в єдиному екземплярі.
 
Пригадую: мені так потрібна була Ліна Костенко. У яку бібліотеку не зайду – відповідь одна: нема! А у Дусі, у Євдокії Іванівни – є. Але, на жаль, на руках. Знайшла, потурбувалась, зателефонувала. Приїжджаю – зустрічає Дуся з милою усмішкою і вручає мені найцінніший скарб – томик поезії геніальної поетеси.

Або ще один приклад. Мені конче був потрібен Омар Хайям: книга, як виявилось, теж унікальна, в єдиному екземплярі і теж на руках. Скільки разів вона телефонувала невихованому читачеві, який так довго не повертав її до бібліотеки, кілька разів навіть їздила до нього додому. Не для власної вигоди – заради інтересів інших.

Всі найкращі чесноти, які може мати людина, вона мала: доброту, щирість, людяність, небайдужість і безмежну любов до людей. Чи ж подякував їй хто-небудь за життя? – Кожна людина потребує уваги.

Вона пішла тихо і просто, скромно і непомітно.

...Читаю в газеті некролог – своїм очам не вірю. Не може бути!.. Можливо, це помилка. Адже ще зовсім недавно, шостого травня, з її ініціативи відбулася презентація  „Третьої ластівки”. З теплим словом виступила її колега, але ж Дуся була, була... Презентації всіх моїх поетичних збірок відбувалися у районній бібліотеці, де колектив – дружний, злагоджений, трудолюбивий. І в цьому колективі була – як важко говорити про неї у минулому часі – Євдокія Іванівна Бердник, або, як ніжно називали її колеги – Дуся.

Ще довго вчуватиметьсчя колегам і стінам бібліотеки її тихий голос, неспокійні кроки. Ой як довго. Бо була це людина високої світлої душі, яка запалила для інших світильник любові.

Знала я Дусю неповних три роки, але слід в моїм серці вона залишила глибокий: добрий, теплий. Незабутній. Хочеться закричати: люди, будьте уважними одне до одного, даруйте усмішку, частіше промовляйте добре слово, якого іноді так бракує всім нам. Говорімо, щоб не запізнитись. Я запізнилась: вибач мені, Дусю. Але я вірю: ти мене чуєш, як чуєш голоси всіх тих, хто говорить про тебе з любов’ю. Кажуть: залишаючи цей світ, душа людська відлітає у світи кращі. Нехай так станеться і з її чистою душею, нехай вона переможе смерть і поселиться у кращому світі – вона по праву це заслужила.

 І насамкінець. Людина живе доти, доки її пам’ятають. Згадаймо всі, хто знав цю чудову людину, не тільки в дні поминальної скорботи, а саме зараз, сьогодні.  Пом’янемо добрим, теплим словом, від якого її змученій душі полегшає. Обов’язково.

За обрій птаха одлетіла
З безмежно-чистою душею:
І ні людини вже, ні тіла –
Лиш спомин теплий замість неї.
Лиш теплий спомин, добре слово
Й гірка непрохана сльоза...
На все у світі Божа воля,
Та як її до болю жаль.
На перший погляд – непомітна,
На перший погляд – як усі.
Але душа у неї квітла
Любов’ю - квіткою в росі.
Душа її була багата
На щирість, ласку і тепло.
І раптом... „непоправна втрата” –
Життя – в минулому: було...
Родині, хаті так нелегко:
Була – і пустка, і нема.
Сумує у гнізді лелека,
Зітха берізонька сумна.
О як вона вставала рано,
Ішла у трави запашні,
Із кожним деревом віталась,
Пташині слухала пісні.
Жила для інших – не для себе:
Трудилась, дбала, як могла...
Нехай тебе зустріне небо
Промінчиком журби й тепла.
Нехай тебе Господь пробачить:
Чи ж пробачати є за що?..
Ти не могла жити інакше –
Ти до людей ішла з добром.
Тепер в світах ти, може, й кращих,
Але без тебе лячно так...
Калина під віконцем плаче,
І плаче в небі синій птах.

Тетяна Федорова, с.Курінь