У Києві був військовий парад, у багатьох  українських містах і навіть в „російськомовній”, як вважається, Одесі! – парад вишиванок; в Криму співали українських пісень разом з прем’єр-міністром, у нашому Чернігові – ціла низка „заходів”, як це називають офіційно.

В Бахмачі дійсно був захід – у прямому сенсі цього слова. Повний захід!

Повноліття нашої держави Бахмач святкував таким чином. Вдень для дітвори і всіх бажаючих в парку працювали наші атракціони-пенсіонери і навіть потяг, тир, торгівля. І ось – вечір. Народ знає, куди йти – надвечір до парку стали підтягуватися, здебільшого молодь і численними компаніями, але й різного віку люд спостерігався. Ви розумієте, тобто, в людях наших це живе в душі – як кажуть, душа бажає свята.  О дев’ятнадцятій почався концерт. З красивих слів про „найбільше свято нашої юної, 18-річної держави”, почався. На цьому можна поставити крапку. Був штатний, звичний концерт. Гарно співали, традиційно – під фонограму. Правда, щиро, від душі, з вокалом у нас – порядок, що є те є. І чимало. Артисти районного Будинку культури, одним словом, старалися хоч якось згладити ту незручність, що відчували всі. Відчували і перемовлялися. А наступного дня у мене, наприклад, питали чи правда, що на святі не було влади.

Так, це було правдою. На найважливішому державному святі в Бахмацькому районі не було представників ні районної, ні міської  влади. Мабуть, картоплю вибирали. Урочистості, за звичною схемою  святкувань в районі, відбулися у останній робочий день, у п’ятницю - чого ж бо у вихідний себе „напрягати” (вибачте за русизм, але підходить до ситуації аж занадто): відбули, „птицю” в план можна поставити – виконано.

Говорю про ситуацію з людиною, яка має моральне право сказати про це свято з позиції не виконавця, а учасника. Безпосереднього, в перших рядах.

Їх було тоді небагато, це були 90-ті роки. Микола Федорович Кириченко йшов у тих перших рядах Хрещатиком з жовто-блакитним, тоді ще не офіційним прапором, який десь „дістав” Борис Тимофійович Бобришев, і він йшов поряд з ним. Вони хотіли змін, вони з покійним нині Володимиром Кашкою організували БОТУМ (Бахмацький Осередок Товариства Української Мови), перші його засідання – неординарні, святкові, натхненні, вони проводили в клубі Леніна, де Микола Федорович був директором.

Вони згадують зараз про це з вогником у очах і (чи мені здається?) з прихованим сумом.

І ось вона настала – незалежність. Настала? Громадянин незалежної України М.Ф.Кириченко говорить: „Поки в нас усіх не зміниться світогляд, її не буде. Поки в нашій державі може безкарно таке говорити про державну мову високопосадовець, колишній віце-прем’єр Д.Табачник, її не буде. І відповідно, таке відношення може бути до державної мови, державної символіки і на місцях, звичайно. Багатьом державним службовцям, напевне, все одно - якого кольору наш прапор, вони служитимуть будь-якому”.

Ось і це свято в парку культури (! А лише потім – відпочинку!) продемонструвало наші пріоритети. А от дівчатка років 12-14 на моє запитання про свято відповіли чітко: яке, скільки років, коли здобули.

Мій сусід Олексій Кулаков вітає мене, коли повертаюся з парку.  За радянської влади він мав змогу отримати освіту у найпрестижнішому навчальному закладі – МГУ ім. Ломоносова, але лише завдяки своєму розуму, і на власному досвіді знає, що таке – зробити себе самому. Олексій Сергійович упевнено говорить на моє приємне здивування (він був другим, хто привітав зі святом): „Держава повинна мати свою символіку і шановане до неї відношення”.

І все ж більшість думають так, як почула від подружжя похилого віку: „Від чого незалежність? Від роботи, від заощаджень, що у нас вкрали, від безкоштовної медицини і освіти?” Так, але це зробили не ті, хто за неї боровся, а  перефарбована „партійна номенклатура і вчорашні піонери з комсомольцями, які спритно зорієнтувалися, поділили все державне”, - говорить теж у минулому комуніст, але людина порядна і думаюча, як тоді, так і зараз, з активною життєвою позицією, Петро Андрійович Лук’яниця. – А щодо думки народу, приведу Вам такий приклад. Було це перед останніми виборами. Приїхали ми в одне село (не стану називати), питаємо жіночок, що стояли біля ферми: „За кого будете голосувати?” Одна: „За кого голова колгоспу скаже”. Поки залишиться це колгоспне мислення, не бачити нам справжньої незалежності. Але була й інша жіночка, яка обурилася: „А ти не відповідай за всіх! Я знаю, за кого буду. Чи ж ми як ті телята, яких пораємо?!”