До свого класного керівника (Боже, як давно це було - 5 школа, 8 клас!) я пішла за рецептом у День людей похилого... не люблю це слово, надаю перевагу слову „поважного” віку і напередодні Дня вчителя.

І поділився мій немолодий вчитель рецептом довголіття. Дай Боже Вам, дорогий наш, здоров’я – на початку нового року Василю Максимовичу Іванову виповниться 90.

„Треба знати свою перспективу – навіщо ти живеш, - сказав він, лише на хвильку замислившись. – Мене з самого початку життя взяла під свою опіку Муза. І хоча не довелося здійснити мрію життя – поступити в художню Академію, своє захоплення проніс через все життя, і як часто воно мені допомагало в скрутні хвилини і навіть врятувало в роки війни. А починалося все ще в школі, коли захопився малюванням, де були мої перші виставки художніх робіт. І як найщасливіші роки згадую свої 8, 9 і 10 класи навчання. Ми з товаришами (це Лисенко Ваня, Дубина Женя та інші) були відмінниками, вчителі говорили, що „обличчям школи”. А школа наша дійсно була зразковою, двієчників не було зовсім. І за наші успіхи школу преміювало залізничне управління (а 48 школа була залізничною) 700 рублями – тоді за ці гроші можна було корову купити. Ми їздили на екскурсії в Москву та Київ, а смак борща в київському ресторані, де ми обідали, запам’ятався на все життя – нічого смачнішого ніколи потім не їв!”

Не треба думати, що таким вже ангелом був мій вчитель – ні, згадує Василь Максимович, і бешкетував, і неприємності батькам доставляв. Та в атестаті про закінчення школи красувалися майже самі „п’ятірки”. А потім був Одеський університет ім.Мечнікова, де студент-історик  майже пропадав у сусідів – в художній школі. Тож коли повернувся у рідне місто в 1947 році, одразу почав з улюбленої справи – працював у художній майстерні, що була відкрита при Змішторзі – так звалася торгівельна мережа району (тобто змішаної форми власності – державна плюс кооперативна). Скільки оформлено його руками сцен, вітрин, клубів тощо, й пригадати, напевно, важко. Ну наприклад, бахмачани старшого покоління, напевне, пам’ятають Дошку пошани на площі Богдана Хмельницького? - оформлення її, портрет вождя (а тоді нічого без портрета Леніна не обходилося)– це теж його робота.

А потім – робота в освіті, і я вже пам’ятаю Василя Максимовича в школі – вчителем географії, креслення та малювання. І навіть у моїй дитячій пам’яті закарбувалося, як він вчив нас бачити тіні й напівтіні на простому яблуку чи нічим не примітній вазі, водив на осінній „пленер” у парки та сквери Бахмача. Найбільше ж запам’яталися наші екскурсії пішим ходом в Батурин, Городище. Наш класний керівник – людина доброго, не жорсткого характеру, тому чесно кажучи, ми, як усі школярі, „сиділи у нього на голові” і тільки згодом зрозуміли, що він у нас був найкращий. Зрозуміли, коли стали дорослими. Простіть нас за це, дорогий наш Василю Максимовичу.

А секретом довголіття мій вчитель поділився охоче: „Я пережив війну, кілька разів вмирав, бачив багато і доброго, і лихого в житті і скажу так: треба любити людей і віддавати більше, ніж брати. Я своїм художнім хистом заробляв непогано, ніколи грошей не позичав, а сам у борг даю завжди – радий допомогти людині. А ще можливо й те, що майже все своє життя - серед дітей. „Вони підтримували тебе, тато, своєю енергією”, - говорить мені дочка”.

Зараз Василь Максимович далеко не ходить, а ще недавно, зустрічаючи його в місті, ми, його колишні учні, незмінно бачили привітну посмішку на обличчі, завжди розпитає, як справи і неодмінно згадає, яка (чи який) ти була хороша в школі. І жодного разу – скільки гірких хвилин пережив з нашої провини.  А ще я завжди дивувалася такій вчительській рисі: вони пам’ятають наші імена, наших батьків і багато, що й ми забули. І всі прощають нам наші колишні гріхи, принаймні ніколи їх не згадують, а  лише приємне.

Можливо, в цьому й є секрет? Дай боже, вам, шановні люди поважного віку і наші вчителі, здорового і спокійного довголіття.