Коли почалася Велика Вітчизняна війна, моя мама була дитиною.

У їхній хаті на вікні стояв годинник. Кожну годину з хатинки-гніздечка, що була у годиннику, на пружині вистрибував горобчик і вицвірінькував час.

Одного разу, коли фашистські літаки бомбили село, повітряна хвиля від бомби так стрясла хату, що годинник зі столу впав на підлогу і… розбився. Маленька моя мама підбігла і підняла горобчика: він був зроблений з якось сплаву металевого, тому залишився неушкодженим. Ото було дитячої радості!

 

І коли мама зі своєю матір’ю (моєю бабусею) виїжджали в евакуацію на Урал, то в кишеню кофтинки вона поклала горобчика.

Їхали вони на підводі. По дорозі до них приєднувались інші бідолахи-біженці, хто на возі, хто на велосипеді. Так і рухався цей мирний караван. Та одного дня налетіли “месери” (так називалися німецькі літаки – месершміти). Почали обстрілювати біженців: кидали на них снаряди, поливали автоматними чергами.  А мама сиділа на краю підводи і тримала у руці свого горобчика. Аж раптом він вислизнув і впав на дорогу. Октябринка (таке ім’я було у моєї мами, на жаль вже покійної) інстинктивно  зіскочила за ним, не подумавши про небезпеку. Підвода покотилась уперед. Неподалік вибухнув снаряд, і осколок від нього впав на те місце, де тільки-но сиділа дівчинка.

 

Так металева пташина врятувала життя моєї мами. Тому, набагато пізніше, вона змогла дати життя трьом своїм донечкам і мені теж.
  

На Уралі Октябринка та інші діти допомагали дорослим заготовляти дрова для фронту. А той горобчик пережив воєнне лихоліття разом з людьми. Він став пізніше моєю улюбленою іграшкою-другом.

Я з ним не розлучаюся і досі. Він є нашою сімейною реліквією. Я щоранку цілую його в дзьобика і промовляю: “Привіт, чивчику!” І я чую, як пташина відповідає:”Цінь-цірень, настав новий день!”

 

Л.Лещенко,
с.Курінь