Нащадки Тарновських і Харитоненків при допомозі співробітників Національного історико-культурного заповідника “Качанівка” в 1998 році порозумілися і створили Міжнародне товариство “Друзі Качанівки”, що опікується її відродженням. А це вкрай необхідно, зважаючи на занедбаний стан, в якому опинилось це вогнище нашої національної культури.

До наших днів зберігся цікавий документ початку 1918 року, підписаний народним комісаром радянської Росії А. Луначарським. Ось він:

«Посвідчення (№ 467 від 26/13 лютого 1918 р.) Прошу місцеву народну владу вжити всіх можливих заходів для охорони будинку і саду Михайла Оліва, Качанівка, Черні-гівської губернії, що є чудовим історичним і художнім па-м’ятником. Підписи: Нарком, секретар».

 

Цікавий він тим, що в лютому 1918 року в Україні було два уряди – Генеральний Секретаріат Української Народної Республіки в Харкові, визнаний урядом радянської Росії, як суверенний уряд України. Як бачимо з цього Посвідчення, на “суверенітет” харківського уряду ніхто не звертав ніякої уваги, його просто не помічали.

В 1919 році для Качанівки почались тяжкі часи, “Період руйнації і пограбування» (1919-1935), як пише в сучасному довіднику Г. Петренко, головний хранитель фондів Національного історико-культурного заповідника “Качанівка”. Офіційно це дитяче містечко ім. Воровського, а фактично - колонія для безпритульних. Маєток пограбовано, всі скульптури розбиті, приходить в запустіння парк. Після 1935 року тут розміщується неврологічний курорт, в роки війни – військовий госпіталь, а з 1953 року – туберкульозний санаторій. Господарюють тут Прилуцький лісгосп, держриборозплідник і колгосп ім. Тельмана.

Відродження, спочатку дуже кволе, розпочалося тільки в 1981 році зі створенням державного історико-культурного заповідника в системі Міністерства культури УРСР.

Указом Президента України від 27 лютого 2001 року заповіднику надано статус Національного. І тільки з тих пір Качанівка почала відроджуватись, хоча і не так швидко, як нам би того хотілось, по-справжньому.