Головна

Згідно з реорганізацією ДАІ, начальником Бахмацького відділення державтоінспекції з обслуговування адміністративної території Бахмацького району та автомобільно-технічної інспекції (підпорядкованого управлінню Державної автомобільної інспекції) при УМВС України в Чернігівській області призначено капітана міліції Гудиму Сергія Григоровича.

Як повідомила нам ст. інспектор по роботі з населенням Бахмацького райвідділу внітрішніх справ капітан міліції Ж.І.Шитік,

 

05.10.07 року в Бахмачі вбили людину. Гр.М., 1951 р.н. знайдений мертвим по вул.Східній. Міліція вже виявила злочинця. Порушено кримінальну справу, ведеться слідство.

Того ж дня у раніше судимого мешканця смт.Батурин, гр.Д., знайдено наркотики рослинного походження. Проводиться перевірка.

А 10 жовтня в селищі Дмитрівка вилучено зброю -міліція зупинила гр.А.,мешканця с.Гайворон, в колясці мотоциклу якого була малокаліберна гвинтівка. По даному факту також проводиться перевірка.

14 жовтня вони відзначатимуть своє професійне свято. Про історію і сьогодення галузі в Бахмацькому районі нам розповів головний державний санітарний лікар району В.Ю.Савенко.

- Бахмацька санітарно-епідеміологічна станція орга-нізована була приблизно в 1935-37 рр., розміщалась в примітивному будинку по вул.Петровського, який на початку війни був зруйнований. Пізніше, в 1945, її розмістили в колишньому приміщенні поліклініки по вул. Жовтневій,38. Керувала службою Клименко Зінаїда Іванівна, яка повер-нулась з фронта. В повоєнний період були керівниками і Троценко Є.С., Головач В.І. Боролися тоді з малярією, тифом, педикульозом та багатьма іншими інфекціями – складний час був, а персоналу лише 5-7 чоловік, з транспортних засобів - повозка і 2 коня. В 1950 році перейшли в будинок по вул.Б.Хмельницького, а в 1953, коли головним лікарем був Жигадло Михайло Макарович, прибудували ще 2 приміщення. З приходом головного лікаря Литвяка Леоніда Федоровича в райСЕС було проведено реконструкцію, побудовано нові господарчі приміщення. Але на даний час гостро стоїть питання про новобудову як лабораторії, що має чималий вік (початку ХХ ст.), так і самої СЕС. Є надія, що на це виділяться кошти.

Стало традицією у курінців восени святкувати День села.

Голова Курінської сільської ради – Вдовенко Леонід Васильович сказав (я брала у нього інтерв’ю), що головною ціллю цього заходу є духовне об’єднання людей різного віку, пошанування тих, що відійшли у потойбічний світ, але залишили слід в історії села, висловлення подяки нині живущим пенсіонерам, працівникам усіх сфер життєдіяльності, творчим людям, учням шкіл.

Фінансову допомогу надали керівники сільськогосподарських підприємств та приватні підприємці.

СТОВ “Злагода“ виділив транспорт для підвозу на свято жителів з віддалених куточків села.

Історія, особливо Козацької держави, захопила Олександра Матвійовича Лазаревського з юних років, через що він, студент Санкт-Петербурзького університету, відмовився від пропозиції професора Сухомлинова зайняти місце стипендіата на кафедрі саме через свою зацікавленість історією України. Уже будучи студентом він публікує книгу “Вказівник джерел до вивчення Малоросійського краю”, в якій описав 275 документів з історії України. Цей інтерес до історії рідного краю він проніс через все своє життя, створивши понад 400 оригінальних праць про його історію, людей і суспільні відносини. На жаль, багато з них, через малі тиражі, вже давно стали бібліографічною рідкістю.

 

Стояли ми на острові у Гайвороні. Щоправда, острів був багато століть тому: русла ріки Гайворонки- Басаки- Басані (так звалася вона в різних історичних джерелах) утворювали його саме тут. Нині це - вуличка, на якій ми й зустрілись з настоятелем місцевого храму о. Володимиром, й ведемо таку цікаву розмову.

...Рожеві промені надвечірнього сонця, що вже котиться до заходу, лагідно пестять блакитні дерев’яні стіни церкви, і ми милуємось її строгими класичними формами. 

Не має права вчитель
Бути нещасливим:
У нього висока місія-
Робити щасливими інших.
(Т. Федорова)

 

Перший дзвоник цього року подарував мені цікаву зустріч- серед почесних гостей Курінської школи неможливо було не помітити чоловіка з сивою борідкою і юними очима. Іще до початку урочистої лінійки, коли ще лише збирався народ, його зупиняли, віталися і, що я помітила- неодмінно всі зворушено посміхалися. 

У війни, кажуть, нежіноче обличчя, це давня чоловіча справа – боронити землю й свій дім від ворога. Годі тоді й говорити за дітей. Та війна не питає, перемелює долі людські. Коли зустрічаєшся з ними, тими дивовижними долями, на своєму життєвому шляху, дивуєшся: як вони могли те все витримати? Життя моєї знайомої, Антоніни Петрівни Ревтюх – це захопливий сюжет для книги. І до книги спогадів, що планує видавати редакція “Порадника”, я гадаю, неодмінно ввійде в повному обсязі.

Дев’ятирічне дівчатко з братом, що на п’ять років старший за неї, втрапило до лісу не з власної волі – їх вигнала з дому мачуха, батько ж загинув на фронті. Правда, початок, мов у казці? Тільки казка та сумна.

 

Мій тато - Лещенко Григорій Кіндратовий народився 1 грудня 1927 року.

Багатодітна сім’я майже вся вимерла у роки голодомору. Вижили троє дітей. Дві татових сестри і він. Я не буду описувати подробиці життя цих дітей. Лише скажу, що вони виросли людьми. Працелюбними, совісними, людяними.

Батько мого тата був циганом. Тому Григорій успадкував від нього майже бронзову шкіру, чорне з синявою волосся, великі темно-карі очі з віями, яким, мабуть, позаздрила б не одна голлівудська актриса.