Щороку напередодні скорботної дати згадую слова одного ветерана -колишнього чиновника: „Та не було ніякого голоду, був неврожай, знаєте, як історію легко переписати”. Напевне, він знав, як ту історію постійно переписували, нав’язуючи народу подвійну мораль, за якою правда жила лише в пам’яті людей і в розмовах „на кухні”, а на трибунах (з яких виступав і виступає донині цей товариш) була інша „правда”-брехня.

 Згадую і свою бабусю, з якою (ото так, на кухні) вели ми постійні дискусії. Уперта комсомолка, я твердила, що бабця щось плутає, бо не могло такого бути, адже нам підручники історії цього не розповідали і „великий Ленін” та не менш „великі” ленінці не могли бути катами; а мудра моя бабуся Євдокія говорила на те: ”Прийде час, коли всі узнають цю правду, і ти тоді згадаєш мене”. Так, я згадую вас, моя дорога бабусю, каюся, що не зовсім вірила, бо оте „зовсім” уже похитнулося, коли щось стало «доходити» вже трохи пізніше. Коли, працюючи в школі російської глибинки, в Ярославській області, почула від бабці-сусідки: „Да, забрали, все забрали”. То я, молода вчителька, мала таку необережність спитати її про колективізацію на так званому „заході”, присвяченому дню народження „вождя світового пролетаріату” – тоді такі заходи були обов’язковими. І потім у відчаї шукала слова, якими змогла б пояснити дітям, що мала на увазі баба Оля – тоді, напевне, знайшла, а потім довго згадувала її: „И лошадь, и сбрую всю, весь струмент забрали…”

 

І приходило прозріння – довго, болісно, грянула перебудова, відчинилися таємні архіви, з яких вирвалася правда, що лише пробивалася у спогадах наших бабусь.  Тож як ви, панове товариші, можете ще й зараз зраджувати цю пам’ять народу, пам’ять моєї бабусі?!

А розповідала вона, як до них у Білорусь долинали чутки про голод на Україні, і тих, хто збирався туди поїхати, відраджували: „Не їдь, бо з’їдять”. І про колективізацію, передвісника голоду, розповідала: батька, удівця з п’ятьма дітьми малолітніми, збиралися „розкуркулити”, бо мали якусь худобину, коня – треба ж було землю обробляти, адже з того шматочка землі жили-годувались. Урятував добрий якийсь активіст –сусід. „Аби ти бачила, як діток викидали у вікно, за ніжку – виселяли куркульську сім’ю, та таку ж, як і нашого тата - роботящу”, - зі сльозами на очах і через стільки років згадувала старенька.

Згадую слова моєї покійної сусідки тьоті Моті, Мотрони Гаврилівни Голубничої : „Та навіщо й згадувати той жах, дитинко? Я й досі ніби чую голос мачухи: „Їстоньки хочу...” – лежала зовсім немічна і весь час просила. Померла, а ми якось вижили. Їли все вряд, що могли знайти, буряки гнилі на полі збирали...”

Згадую слова Миколи Олександровича Куштурного з Митченок: „Аби не черепашки-перлівниці з Сейму, то давно б уже й кістки мої в землі струхли, не вижив би в голодовку”.

Згадую слова і його односельчанки Марії Овсіївни Брайко: „А голод же був з-за того, що в колгоспи загонили. А мій тато не хотів, та потім все одно довелося йти. А як скотину забирали, то ми вночі закололи кабана і в землю закопали прямо у дворі, аби не знайшли. Стоять вони на тому місці, ходять, скрізь штрикають багнетами, а там - не здогадалися. Свої ж, односельці, активістам допомагали...”

І чому ж тоді, якщо це був „просто неврожай”, не кинулися всім миром допомагати Україні, як „голодающему Поволжью” у 1921-1923 роках?

І якщо був неврожай, чому ж тоді зерно експортували за кордон, відриваючи шмат хліба у власного народу? „Капіталістичне” золото було дорожче за життя цілої нації? Чому в Україну не пускали закордонних кореспондентів, а українцям не дозволяли залишати межі своїх населених пунктів?
 Нехай дадуть відповіді на ці запитання ті, хто заперечує факт геноциду.