Днями навістило мене знайоме подружжя з села Южного (до 1946 року  Туркенівки) колись Дмитрівського, а тепер Ічнянського району. Заїхали, щоб розповісти про передчасну смерть земляка з Дмитрівки, багатолітнього директора школи в Южному, також краєзнавця, Савченка Анатолія Михайловича. Він в свій час оприлюднив кілька матеріалів про село Лисогори,  і якось непомітно наша розмова стала точитись саме навколо цього села, наших  спільних знайомих в ньому. Одним з них був учитель  Дмитрівської школи, уже покійний, Жованик М.В., який ще на початку 30-х років жив на хуторі поблизу Лисогір. Хутір той був незвичайним ось чим. Кілька його хат , що і становили той  хутір, під назвою Суха Дубина, побудовані були на розвилці трьох ярів, з обох боків річки Лисогір, що недалеко звідси брала початок. Оскільки саме тут зійшлися кордони трьох районів:  Дмитрівського, Іваницького і Ічнянського - то й ті хати знаходились теж в трьох районах, що породжувало цікаві колізії в житті мешканців хутора. Найчастіше Жованик М.В. розповідав про події на хуторі початку 30-х років, пов’язані з голодом, тим більше, що через кілька років той хутір знищили, примусивши його жителів переселитись в села.

Тож щодо курйозних випадків з тими жителями, що одразу в трьох районах жили, то таке траплялося, коли з якогось  райцентру чи сільради прибувала „буксирна бригада” викачувати хліб. Селяни  просто тікали через яр в сусідній район, благо, до нього було всього кілька сот метрів.

 

Якось в Лисогорах навесні 1933 року голова колгоспу посилав чоловіків косити сіно. Голодні дядьки заявили, що не підуть косити, поки їм не дадуть їсти. Умовляння не допомогли і голова зателефонував у Дмитрівку. Незабаром приїхали міліціонери і двох колгоспників, що і далі наполягали на вимозі дати попоїсти, забрали з собою. З тих пір про їх долю ніхто ніколи нічого не чув, просто зникли, наче їх і не було на світі.

В голодовку в хуторі ніхто не помер. Навіть допомагали голодуючим з Полтавщини, що в пошуках їстівного випадково забрідали в цю глухомань на межі трьох районів. Не померли тому, що навчились дуже винахідливо ховати хліб. Люди поселились тут на початку 20-х років, коли селяни на короткий час отримали у власність землю, корчували ліс, будували хати і господарські приміщення. Пеньки від спиляних дерев до початку колективізації частково були вже викорчувані, а частково вони ще стояли. От ті пеньки і стали в пригоді селянам. Їх вночі викопували, яму від пня ще поглиблювали, перетворюючи її на схованку для хліба, а потім знову закопували. Обшуки робились, звичайно, в хатах і на подвір’ях селян, про схованки в лісі, та ще такі хитрі, ніхто навіть і не догадувався, а самі селяни мовчали. Ось так і вижили.

Ольга Петрівна, наша гостя, яка, як виявилось, була родом з Одещини,  поспішила розповісти, що і в них ховали хліб  майже в такий самий спосіб з тією хіба що різницею, що за відсутності лісу і пеньків,  викопували молоді дерева, робили під ними схрон, а потім поверх тієї схованки знову садили те ж саме деревце. Розповіла вона і про ще більш незвичайний випадок, що стався в їхньому селі Павлинка, Іванівського району Одеської  області все в ті ж страшні роки Великого Голоду. Головою колгоспу був у них Іван Дмитрович Мельничук. Коли з колгоспу вивезли майже все зерно і залишилось тільки небагато в одній з комор до наступного дня, голова зібрав уночі збори колгоспників, пояснив ситуацію і запропонував ті рештки зерна розподілити по кількості їдоків в сім’ї, а комору спалити. Так і зробили. Під ранок вона запалала, вивозити було нічого.Списали на якийсь  прикрий випадок. І що саме важливе – ніхто ніколи не виказав ні голову колгоспу, ні учасників того нічного зібрання.

Через десяток років, в 1943 році, в момент відступу німців, склалась не менш драматична ситуація, яка ще раз підтвердила високі моральні  якості жителів того села. Поблизу Павлинки було невелике поселення німців-колоністів, ще з часів Катерини II. Їм було наказано негайно евакуюватись разом з відступаючими військами. В поспіху люди тільки і встигли взяти щось з харчів та одягу, сіли на підводи і поїхали в невідомість, залишивши хати, майно в них, домашніх тварин - все, нажите нелегкою працею. Природно, що жителі недалекої Павлинки кинулись розбирати та рятувати  і ту худобу, і те майно. Яке ж було їхнє здивування, коли в одній з хат побачили жінку з малою дитиною. І знову проблему вирішив голова, який на той час став уже вдівцем з двома дітьми. Ту жінку (звали її Клавдія)  він забрав до себе, назвав своєю дружиною, її дочку Люсю перейменував в Людмилу і в якийсь спосіб все те зумів оформити документально, що в момент просування фронту виявилось, очевидно, не занадто складним. Прожили вони ще довге життя, народивши  двох спільних дітей. Ольга Петрівна з доброю усмішкою на устах сказала, що в її жилах теж тече німецька кров,бо вона є внучкою тієї баби Клави. Що вразило мене в цій розповіді, так це те,що і на цей раз ніхто з земляків не „заклав”  свого голови. А буває ж не завжди так благополучно...

Якось, уже в середині 80-х років минулого століття, зустрічаю по дорозі з роботи  одного чоловіка. Вже за кілька метрів зрозумів, що був він, як кажуть французи, „ під шафе”. Привітались, і він мене зупинив. Почав незвично: «А знаєте Ви, що Ваш батько ворог народу?» Я здивовано знизав плечима: «Ну то й що?» «А як написати?” „Пишіть на здоров’я, можу  й адресу дати”. „ А-а-а”- протягнув розчаровано і мовчки  покренделяв ногами далі. Написав ці рядки і чомусь подумав, що щасливими були жителі  одеської Павлинки і чернігівської Сухої Дубини, що не мали такого землячка - його гнила душа не пожаліла б ні дорослих, ні дітей, написав би куди треба. Бо злим від природи народився. Саме  про таких людців  великий поет якось і сказав: «Не жаль на злого...» - вони існують, і їх просто треба  розпізнавати і уникати. Втім, той пильний громадянин ні щастя, ні удачі в житті не зазнав. Може, заздрість стала на перешкоді?

І на закінчення кілька слів про терміни. В наш час  багато людей де треба, і де не треба вживають іноземні слова, демонструючи свою „грамотність”, створюючи тим самим своєрідні мовні покручі. Ось є „народно-демократична партія”. Грецьке слово «демос» означає народ, отже та партія називається „Народно-народна”. Смішно просто. Слово «голодомор» означає знищення голодом. Те ж саме означає і слово «геноцид», бо ген - то людина, рід, а цид – знищення, той же мор. (Пригадаймо знайомі нам  терміни: гербіцид -  трава, знищення; бактеріоцид і тому подібне). Наша мова багата, в ній достатньо слів і  образів , щоб виразити будь- який термін, думку чи поняття. Зловживання чужою лексикою саме і демонструє неграмотність і безкультур’я.