Останні публікації
- У Бахмачі прийняли 20 пологів, хоча лікарня і не мала відповідного договору з НСЗУ
- Бракон"єра з Бахмача піймано!
- З 15 лютого 2023 року на Чернігівщині встановлено заборону на вилов щуки
- Увага! Оголошення!
- Без світла, але з інтернетом. Робимо потужний повербанк для роутера, (освітлення, зарядок телефонів) у домашніх умовах
- Рибоохоронний патруль повідомляє
- 15 лютого для воїнів-афганців - це свято із свят
- За крок до ЮВІЛЕЮ!!!
- Спасибо от души
- Укрпошта запрошує за «вакциновану тисячу» передплатити «Порадник» та інші цікаві видання
Останні коментарі
-
А де ж конкретні Факти???За Вами теж є "сліди"!
-
Поясню, чому не можна зловживати відносними величинами. Наприклад, у селі проживало 2000 осіб, і ...
-
Внесено всі запити.Так що не хвилюйтесь. В Укрзалізниці не хвилюються.Їм начхати на проблеми народу.
-
Таких марусь треба виставляти на показ з фотографією 18*24,щоб люди знали своїх "героїв".Про які ...
Без нього осиротіла українська земля
/ 0
- Деталі
- Категорія: Наше інтерв'ю
- Опубліковано: П'ятниця, 20 січня 2012, 22:47
14 січня 2012 року йому виповнилося б 75...
„Уже 17 років минуло, як осиротіла земля без Євгена Гуцала – видатного українського письменника, поета, публіциста, справжнього українця”, - починає свої нотатки наша читачка.
Це ім’я відоме кожному українцю – його творчість вивчається в школі, її добре знає читаюча публіка. Але чомусь його рідко згадують зараз, вважає однокурсниця Євгена по Ніжинському педінституту І.Мірошниченко. Розговорилися з Іриною Василівною: „Він був дуже скромною людиною, не раз говорив, що не любить зайвої уваги до своєї особи”. Та все ж моя співрозмовниця люб’язно погодилась поділитися власними спогадами про видатного нашого сучасника, а для неї, крім того, ще й друга юності.
Ірина була одним із перших читачів першої збірки молодого письменника – Євген подарував з дарчим написом збірку оповідань „Люди серед людей”. Писали у студентські роки багато хто, літстудія в інституті була серйозна, а їхній курс був, треба сказати, талановитим. Але Євген вирізнявся серед усіх. Він вже тоді поставив собі за мету бути письменником і вперто йшов до мети.
Інститутські товариші знайшли своє втілення на сторінках його творів: дуже багато героїв носять їхні прізвища, хоча це, звичайно, уже художні образи. Це Сеня Шеремет, Іван Ілліч, Юра Скоріков, Лариса Дзівот, Віктор Вовк та багато інших. Знайдете серед них і дівчину Ірину, Іринку-пушинку.
„Так, - сміється Ірина Василівна, - а ще дражнили Іринка-щербинка, вона й зараз є, та щербинка. А ми його називали Женя, Женєчка, Женяра. Вони з Віктором часто приходили на гостини в нашу дівчачу кімнату, тут він зустрів і свою першу дружину Людочку. Звали її „корабликом” – ходила трохи перевальцем. Ось як ніжно Євген пише про неї в одному з листів (вже після випуску ми довго листувались): „Кораблик пока что никуда не уплыл, но очень боюсь… ведь между нами лежат километры, я в Виннице, она в Нежине. Я сам себе удивляюсь, как это я её крепко люблю…”
Я дивуюся, що написано російською. Ірина Василівна пояснює, що вони навчалися на факультеті російської філології, що, власне, й не дивно для тих років. Довгий час в СРСР престижнішим вважався саме цей факультет, мабуть, тому, що нашої української мови та літератури ми майже не знали.
„А Кораблик все ж не уплив – незабаром вони одружилися, але доля її трагічна – рано пішла з життя. Залишився після неї син. Потім було друге одруження, а Леся Вороніна, упорядниця його творів, що видавалися вже після смерті Євгена, - це третя дружина. До речі, сама теж цікава письменниця.
У дівчат Євген мав беззаперечний успіх. Був дуже товариський, комунікабельний, веселий і дотепний, а це, як відомо, завжди подобалось жінкам. А до того ж, і зовнішньо привабливий. Стрункий, гарної статури - вони з Віктором Вовком активно займалися спортом. А наді мною, наприклад, підсміювалися, що не можу нормативів здати”.
Набираюся сміливості попросити Ірину Василівну почитати його листи. І друг юності Євгена Гуцала великодушно надає мені можливість і процитувати дещо з них.
Із листів:
„Как твои дела? Об успехах я не спрашиваю. Просто: как твои чувства, мысли, дела...”
„Довелось обрезать кудри буйные, которые досягали мне до плеч. Сделать это надо было из идеологических соображений – редактор сказал, что на меня смотрят товарищи из ра-йонов, как на стилягу, а это очень и очень не надо для репутации газеты” (працював на той час у Вінницькій газеті „Ленинское племя”).
„Здесь мне приходится разговаривать исключительно на украинском языке, что меня здорово радует, а в Виннице приходилось общаться сплошь на русском” ( серед його листів зустрічаються й україномовні, – прим.Н.Т.)
І як перегук із цією темою пише у своїх нотатках Ірина Василівна:
„У моїй домашній бібліотеці багато творів Євгена Пилиповича, але найбільше вражає книга його аналітичних роздумів про корені російської експансіоністської політики, погляди у минуле і сучасне. У ній 8 статей, які свого часу друкувалися в „Літературній Україні”, але на превеликий жаль, автор не дочекався виходу їх окремою книгою, бо в ніч на Івана Купала 1995 року відійшов у вічне небо України.
Публіцист Євген Гуцало наводить приклад, що писали про царську Росію в 1906 році: «... содержит целую армию чиновников, пауков-взяточников... Это шайка, имеющая одну религию – религию медного гроша, одну заботу – скорее примкнуть к той партии, будь она чёрная, лиловая или белая, которая гарантирует максимум оклада при минимуме работы...” Чи розказане не є зліпком з нинішньої дійсності? Ті самісінькі чиновники, те самісіньке злодійство, грабіжництво, беззаконня, безкарність. Хіба що коней не крадуть, бо так догосподарювалися, що коні перевелися... Хто краде? Звісно. Ті, хто зобов’язаний їх оберігати”, - пише Євген Гуцало, письменник і людина з великої літери”.
Узагалі, за словами Ірини Василів-ни, був Євген Пилипович великим трудоголіком.
Життєвий і творчий шлях
Народився 14 січня 1937 року на Вінниччині в родині вчителів. У 1959р. закінчив Ніжинський педінститут. Працював в редакціях газет: обласній Вінницькій ”Ленинское племя”, у районній м.Нестерів Львівської області, у нашій обласній „Комсомолець Чернігівщини”, „Літературна Україна”, редактором у видавництві «Радянський письменник». Критики називають його дивовижним, загадковим, майже нерозкритим письменником, а смерть його у 58 років– жорстоко-несподіваною. Він – один з найбагатших кількісно і найрізноманітніших жанрово в сучасній українській літературі. Його доробок - більше двохсот оповідань, два десятки повістей, два романи, три поетичні збірки, книжки для дітей, публіцистика. В останні роки звертається до еротичної тематики («Епос-ерос», «Блуд»), до політичної публіцистики («Ментальність орди»), виступав також з нарисами, літературно-критичними статтями.
Праця його була відзначена наступними преміями: літературна премія імені Юрія Яновського (1982), державна премія України імені Т.Г.Шевченка (1985); міжнародна премія фундації О. і Т. Антоновичів (1995).
Підготувала Н.Теплова
Пошук по сайту
Детальніше...