В цьому році музичній школі виповнилося 50 років. Як прийнято вважати – це життя двох людських поколінь. Можна підбивати підсумки, робити висновки, давати оцінку. І перше запитання слід сформулювати так - чи виконала свою місію музична школа за цей немалий відрізок часу.

Я маю безпосереднє відношення до музичної школи, так як в 1957 році був її організатором і беззмінним директором до 1990 року. Тобто пропрацював 33 роки.

Починали ми на порожньому місці. Залишалось два тижня до початку навчального року. І ось за цей короткий відрізок часу ми набрали учнів, купили необхідні музичні інструменти і почали заняття в районному Будинку культури, так як приміщення музичної школи ще не було відремонтоване. Було дуже важко, але ми разом з Ніною Антонівною Шендрик (Силіною) робили все можливе, щоб зберегти учнів і дати їм необхідні музичні знання і вміння. Закінчували навчальний рік уже в новому приміщенні. 

 

Йшли роки. Школа поповнювалась кваліфікованими педагогами, відкривались нові класи - бандури, домри, балалайки, скрипки, акордеона. В 1962 році відбувся перший випуск наших вихованців - три із них поступили в середні музичні заклади. Це була наша перша перемога. В цьому ж році був відкритий духовий відділ: класи труби, тромбона, валторни, кларнета. В 1964 році була відкрита філія музичної школи в смт. Батурин по класу баяна і фортепіано. Загальний контингент учнів на той час перевищував 200 чоловік.

Згодом був організований духовий оркестр, а в 1966 році на базі музичної школи почав працювати оркестр баяністів, якому в 1972 році було присвоєне Міністерством культури почесне звання «Самодіяльний народний оркестр баяністів». В цьому ж році була відкрита філія в смт. Дмитрівка.

В 70-80 роки школа та її філії були забезпечені необхідною кількістю якісних музичних інструментів та нотною літературою.

Вихованці нашої школи продовжили навчання в музичних училищах міст Чернігова, Сум, Харкова, Донецька, Новосибірська та ін

Кращі з них після закінчення училищ вступили до консерваторій Києва, Харкова, Одеси, Москви.

Два наших вихованці мають звання «Заслужений артист України» (Хожай О. та Козачок А.), один Заслужений діяч мистецтв - Прокопенко М., декілька отримали звання «Заслужений працівник культури», а також працюють в Національних колективах — Національній Заслуженій капелі «Думка», Національній Заслуженій капелі бандуристів.

І ось наступили 90-і роки - так званої горбачовської перебудови, яка привела до зневажання законів і врешті-решт призвела до влади охлократії. В ті часи були звільнені з роботи тисячі здібних і непересічних керівників, в тому числі закладів культури і мистецтва, вина яких полягала в прагненні до вільної думки. Я мав необережність теж виказувати свої погляди на біжучі політичні події на нарадах працівників культури.

Я був членом партії (Комуністичної) і за рік до її розвалу вийшов із її рядів. І зразу відчув на власній шиї зашморг тодішньої системи - райкому партії, відділу культури, управління культури, фінансових органів, КРУ. Кожен тиждень проводились перевірки фінансової діяльності школи, організації навчального процесу, матеріальної бази. І скрізь шукали недоліки. Але нічого серйозного не знайшли. Школа на той час була визнана колегією обласного управління культури - базовою школою, а також школою передового досвіду. Методичним кабінетом Міністерства культури в 1986 році план роботи школи, директора і його заступника були визнані зраз-ковими.

Тоді номенклатура почала збурювати педколектив. Особлива роль відводилась молодим педагогам, які під «мудрим курівництвом райкома партії» та відділу культури оберталися на слухняну сокиру. І горе було тим, хто намагався виказати протилежну думку. Музиканти, як відомо, душевно неврівноважені, а тому їх легко вербувати в сумнівні об’єднання. А тоді це були молоді, емоційно настроєні люди, які ще не мали достатнього життєвого досвіду. Ось їх і використовували як рушійну силу. Вони влаштували в школі таку вакханалію і зневагу до мене і моєї дружини, що ми не знали що нам робити. Але їм здалося цього замало, так вони очорнили і наших дітей.

Якось гидко та пусто стало на душі і до нестями соромно за всіх тих, хто з такою завзятістю і люттю нападали на мене і мою сім’ю. Та я не образився, а пройнявся великим жалем до цих людей. Вони не відали, що творили. Вони не розуміли, що своєю поведінкою компрометували самих себе і що на злобі і ненависті не побудуєш нічого путнього, а в музичній педагогіці тим більше.

Зло обертається злом. Не кожен музикант може стати педагогом. Про це великий російський педагог-музикант Генріх Нейгауз любив часто повторювати: «Неможливо бути поганою людиною і хорошим педагогом-музикантом”. Про цю істину часто забувають деякі музиканти, які вважають себе «великими педагогами».

Я написав заяву і змушений був полишити посаду директора музичної школи, яку організовував, будував, довів до кращого навчального закладу в області. Я розумів, що мені працювати не дадуть.

На звільнене місце була призначена інша людина. За зовсім короткий відрізок часу, за мовчазної згоди відділу культури, була закрита філія музичної школи в Дмитрівці, перестав працювати оркестр народних інструментів (до речі - кращий в області серед музичних шкіл), ліквідований духовий відділ. А згодом перестав працювати самодіяльний на-родний оркестр баяністів - лауреат багатьох республіканських конкурсів і лауреат Першого Всесоюзного конкурсу народної творчості.

Дивлячись в минуле, я хочу сказати, що мені не соромно - кращі роки мого життя були віддані музично-естетичному вихованню дітей.

P.S. Число 33 являється для мене фатальним. Я народився в 1933: коли мені було півроку, я умирав з голоду. Чудом залишився в живих. На 33-му році моєї роботи на посаді директора музичної школи, мене розпинали, як злодія.