Реальність минулого сторіччя жахлива, коли з волі ката Сталіна замучено, закатовано, розстріляно, померло від голоду багато мільйонів українців. Знищено цвіт і розум нації – інтелігенцію, духовенство.

 

У 1918 році Раднарком прийняв постанову „Про червоний терор”, за якою «класових ворогів» радянської влади ізолювали в концентраційні табори. Були переповнені концтабори Соловків, Карелії, Комі АРСР, на кістках людей побудовані залізниці. Концтабори Веймарської Німеччини створені за „ескізами” Сибірських таборів (на обмін досвідом приїздили німецькі будівельники перед ІІ Світовою війною). 

Братання Німеччини і есесеру почалося з 1922 року 16 квітня у м. Рапалло (Італія), де вночі таємно зустрілися в номері німецької делегації. Чому вночі? Та тому, що з 10.04.1922 р. проходила Генуезька конференція, де були присутні 29 держав, які фактично підсумовували І Світову війну. Європа та Захід не визнавали радянський уряд. Таку саму проблему мала і Німеччина. Обидві держави потребували прориву з ізоляції й вирішили таємно від конференції об’єднати зусилля. Ульянов на той час конав ( за багатьма джерелами, від сифілісу). Тож замість нього Георгій Чичерін, народний комісар закордонних справ, а з другого боку - рейхсміністр Німеччини Вальтер Ратенау підписали угоду про дипломатичні й консульські відносини. І два кати в подальшому побратаються (Гітлер і Сталін). Згідно з цим договором Німеччина отримала змогу проводити військові навчання на території СРСР, а по Версальському договору їй це було заборонено. У 30-ті роки під Москвою німці будують авіаційний завод, під Ліпецьком організували льотну школу, під Казанню – навчальний танкодром, під Саратовом – майданчик для випробовування хімічної зброї. Школа пілотів (німецька) підготувала кістяк майбутніх „люфтваффе”. Про ці військові формування знав Сталін, адже він командуючий!

Уже перед самою війною Радянська армія залишається без керівників військових формувань – вони визнані „ворогами народу”. Усі ці документи підписував Сталін, якого так шанує дописувач Л.А.Штурмак.

А ІІ Світова війна... Мого дядька Дмитра Івановича Боровика (уродженця Гайворона) поранили під Атюшею. Брав його польовий військкомат, не дали йому ані форми, ані гвинтівки. Вернувся додому, а через 7 днів помер (тітці - ніякої пенсії).

А чого коштувало звільнення Києва? 600 тисяч солдатів. Розповідав вже після війни фронтовик, кадровий військовий, який після виходу на військову пенсію працював у нас на м’ясокомбінаті: танки не могли в’їхати на понтони, бо був 3-4 метровий пласт трупів. Оце вам відоме „мы за ценой не постоим”.

Німеччина захопила Європу, а Сталін допомагає „другу Гітлеру” у війні – тисячі ешелонів із продуктами, пальним, металом йдуть і йдуть через Бахмач. Це відправляли не голови колгоспів... „на місцях”. Або ще говорить дописувач: „... розкуркулював не Сталін, цю чорнову роботу виконували місцеві активісти”. Але ж „роботодавець” цих активістів сидів там – у Москві! Добрий Сталін, він не знав... Знав усе, бо підписував накази, де було написано „розстріляти, вислати...” Чи той сумнозвісний закон „про 10 колосків”. Як це „Сталін не виносив вироку”? А хто ж той закон створив?! Голодомори, „справи лікарів, інтелігенції”... Усе робилось, щоб залякати людину.

Дописувач протирічить сам собі. Пише: „спираючись на факти, аналіз подій, великий досвід”. Тобто зазирає в минуле, у ту ж історію. І поряд - „потрібно не озиратись, а йти вперед...” Він проти того, що народ хоче знати історію. А історію потрібно знати, щоб не повторилось – „Сталін хороший, то оточення погане”.

Тож у нас час треба думати „тим, що між вухами, а не ...” , як говорила героїня відомого фільму „Доярка з Хацапетівки”.